Вариво закипало.
Бліді блискавки вже були готові ринути на землю і бити, бити, бити все живе, іржавим вінчиком збивати суфле з вереску людських доль, пролитися пекельним вогнем, проти якого була безсила миршава віра людства, що вмирало.
Обличчя, обличчя, звернені до неминучого, до величезної, жахаючої брами, яку поки що було зачинено. А за нею…
Зараз…
Зараз…
І він побачив.
Він упізнав.
І закричав. Закричав надривно й страшно. І побіг, побіг, побіг…
Він мчав вузькими вуличками старовинного Неаполя; незграбно підстрибуючи, проносилися повз нього тисячолітні піраміди, зникаючи за завісою із піску, що злітав до чорного сонця; жвакала під ногами багнюка єдиної вулички загубленого серед тайги села, і, мов повія, кидалася назустріч Андрію Ейфелева вежа, аби за секунду, розчаровано зітхнувши, розтанути за спиною…
Навіщо, навіщо він надривається, навіщо намагається вискочити із самого себе? Адже від цього, від того, що накопичувалося ТАМ, втікати немає куди!
А він і не тікав. Не міг. І не хотів.
Забувши про незвичайне видовище, жінки відбігли геть, злякано позираючи на страшне обличчя Андрія. А він? Куди дивився він?
У сирому повітрі раптово затремтіла мла, зламала обриси будинків, змішала землю і небо. Повітря звихрилося і майже вертикально шугонуло вгору, підкинувши залишки дощових крапель, які не встигли впасти на траву. Спалахнули сині блискавиці. Не лише тут — по всій Землі.
І Андрій був не лише тут, але й у тисячах інших місць. Він не замислювався, як це можливо. Він сприймав це, мов належне. Він просто дивився. І всюди бачив те ж саме.
Немає дощу. Більше не буде вже ніколи. Немає колоса в небі, він виконав свою місію і розпорошився, всмоктався в земну матерію. Брама відчинилася.
Над чорною землею нависли багряні крила заходу. І дерева, раптово втративши листя, попнулися сухими гілками в зорю, мов у кров. Ілюзія?
Із імли вийшли вони.
Дивні істоти.
Страшні істоти.
Істоти Темного світу.
Беззвучно і непомітно з’явилися вони на мільйонах перехресть тисяч міст, і Земля кинулася їм на шию, проклята Земля. І люди, побачивши їх перед собою, за коротку мить до того, як втратити здатність мислити, раптово зрозуміли: прийшли справжні володарі цього світу.
Вони були різні. Одягнені й оголені, вкриті шерстю і роговими пластинами, з іклами, гребенями та пазурами. Серед них вирізнялися неймовірно потворні та напрочуд красиві. Але всі вони були однакові — створіння, які не мають душі. Лише розум, чужий і холодний, мов світло далеких зірок, живий, незворушний розум.
Вони прийшли, й ім’я їм було Легіон.
— Ти мій! — почулося мільйоноголосо на мільйонах перехресть тисяч міст.
Андрій бачив стійбище евенків. Із західної зорі на нього насувався ланцюг чудовиськ. Старий шаман топтав тундру в епілептичному танку, гуготіння бубна розривали різкі вигуки заклинань.
Чи можна одночасно побачити беззахисну тундрову квітку біля слоноподібних ніг демона, переймаючись її життям більше, ніж долею людей, та спустошених безнадією чоловіків, жінок і дітей, котрі тиснулися до старого шамана; його очі, очі, що горіли жахом та відчаєм?
Шаман знав, навіщо прийшли ці істоти, він знав, що станеться з тими, хто зараз стояв за його спиною, знав і не міг цьому зарадити. Та й хто він такий для цього? Але старий співав і співав, і тоскні звуки, прощаючись, обіймали Землю.
Істоти наштовхувалися на невидимий бар’єр, створений заклинаннями, їхній ланцюг прогинався, широкою дугою охоплюючи стійбище. Вони не поспішали. Вони розуміли, що старий не здатен довго протистояти їхній об’єднаній енергії.
Шаман теж це розумів. Прозорі краплі стікали зморшкуватими щоками. З кожною хвилиною сил у нього ставало менше й менше. І це відчували всі.
Ось він похитнувся. Біси зробили крок уперед. Ще один. І ще.
І з безгучним переможним ревінням ринули на людей просто крізь Андрія, байдуже переступаючи через мертве тіло шамана. А його побілілі пальці все ще стискали розмальований бубон.
…Лише місяць тому Чарлі закінчив поліцейську школу. Він дуже пишався новенькою формою, патрульним авто та револьвером у шкіряній кобурі. Поки що Чарлі не доводилося ним користуватися, як і гумовою палицею, що лежала поруч на сидінні, де зазвичай сидів напарник, який зараз хворів.
Авто зупинилося. Поліцейський вголос виматюкався, бо рація теж «здохла». Але Чарлі тут-таки забув про ці дрібниці.
На вулицях Детройта почалося щось несусвітне. Волали, метушилися, падали люди. Помаранчеві, жовті, синьо-зелені блискавки невловимо швидко стьобали людську масу.
Чарлі зі здивуванням побачив мовчазну колону, яка крокувала просто поміж закляклими автомобілями, порушуючи всі правила дорожнього руху.
Він спробував зв’язатися з дільницею: можливо, Чарлі прослухав повідомлення по радіо про якусь демонстрацію. В усякому разі, під час ранкового інструктажу про жодні масові заходи в цьому районі ніхто не говорив.
Рація мовчала.
Раптом зовсім поруч з’явилися дивні істоти, і до них відразу ж з усіх боків полетіли різнокольорові жмути світла. Від тих постатей віяло крижаним жахом, і Чарлі, сам не розуміючи, що робить, схопився за револьвер. Відчуваючи, що коїть щось зайве і непотрібне, він вивалився із машини. Лише на краєчку свідомості зблиснула думка про те, що Чарлі нарешті випав шанс відзначитися, але тут-таки вона і згасла.
Із завмерлим серцем Чарлі прицілився в схожу на ведмедя істоту, що стояла кроків за двадцять від нього, з якоюсь скринькою в лапах. Чарлі чомусь сприймав її за людину, немов так і повинно було бути. Зброя додавала впевненості й сили. Чарлі на мить відчув себе майже всемогутнім, страх зник, а його місце посіла відчайдушна ейфорія.
— Гей, ти! — прокричав Чарлі дзвінко. — Ані руш, поліція! Постав це на землю і повернися, але повільно!
Істота озирнулася, і Чарлі зустрівся з нею поглядом… І натиснув на гачок.
Пострілу не було. Чарлі в паніці тиснув і тиснув на спуск, але барабан провертався вхолосту, подаючи набій за набоєм під сухе клацання бойка.
А за кілька секунд колишній поліцейський і колишній Чарлі в ногу з рештою крокував у колоні. Він ніколи не знав чорного шматка заліза, який зараз, нікому не потрібний, валявся на бруківці. Він ніколи не був поліцейським. Він ніколи не був людиною.
Нерухомий погляд. Нерухомий мозок.
На мільйонах перехресть тисяч міст одне й те саме. Мовчазні колони і біси. Жодного пострілу, ніякого спротиву.
Могутні ракети залишилися в шахтах, націлені на територію вірогідного супротивника; непереможні авіаносці, темні, порожні, хиталися на мертвих хвилях; моторошні валізки президентів так і залишилися зачиненими.
Людство припинило існування, навіть не встигнувши усвідомити сам факт своєї смерті.
Андрій дивився на це так, наче був спостерігачем з іншої планети, посередником у гігантському навчанні. Навіть коли навколо нього вулиця заповнилася людьми, частина яких метушилася в паніці, а частина тупо крокувала під конвоєм істот зі світу Темряви, для нього все було, наче уві сні.
Свідомість відмовлялася сприймати дійсність, але душа вже вловила в ній знайомі риси і змусила тіло малодушно завмерти, чекаючи на свою долю.
За якихось п’ять кроків від Андрія з імли вийшов демон. Його тонкі ноги із завеликими для них суглобами підтримували граційне тіло, що вилискувало сіро-зеленою лускою. Гнучку шию вінчала кругла голова з очима-кульками, двома рядами дрібних гострих зубів та кістяним гребенем.
Демон вп’ялив свої розумні очі в Андрія, й тому здалося, що істота задоволено, зовсім по-людськи гмикнула. Її пазуристі пальці пробіглися поверхнею скриньки, що висіла на шиї.