Отут вже Андрій не витримав. Знав, що цього робити не можна, знав, що то буде самогубство, але він перестав би вважати себе людиною, якби зараз зі спокійним виглядом вийшов би із забігайлівки, залишивши дівча на поталу тим тварюкам.
То не була навіть ненависть, він просто відчував непереборне бажання розчавити цю мерзоту. Зараз. Тут.
Нечисті були готові до нападу. І з того, як вони вислизнули з-під його атаки, миттєво опинившись у різних кінцях зали, з того, як Темні, підкорюючись якомусь мовчазному наказові, одразу кинулися на нього, Андрій зрозумів, що все, що тут щойно відбувалося, було дешевою, але дуже ефективною провокацією. Його переграли, змусили розкритися, а за кілька секунд знищать.
Темні навалилися одночасно, всім кодлом. Крізь дзенькіт розбитого посуду і гуркіт столів Андрій почув пронизливий крик переляканої дівчинки.
Він ледве встигав вивертатися з-під ударів, які сипалися з усіх боків, і не мав достатньо ані часу, ані простору, аби використати зброю. Раз чи двічі його досить відчутно зачепили.
Рятуючись від людей у чорних плащах, які просто висіли на ньому, Андрій відчайдушним стрибком перескочив широкий стіл, залишивши нападників на протилежному боці. Це дало йому кілька секунд. Зловісно прошипіло повітря, і важкий ніж по саме руків’я увігнався у лоб одного з Темних, який намагався обійти стіл. Його голова аж бризнула липкими брудними шматками. А в руці в Андрія вже була шабля. Тепер справа пішла веселіше, Батлук відчайдушно рубався, прориваючись до виходу. Він відбив чийсь короткий меч і різким ударом знизу вгору розпоров Темному живіт, кинувши на підлогу конати. Крок убік, оберт на опорній нозі, і повз нього пролітає хиже лезо. І шаблею по руці, яка його тримала.
Краєм ока Андрій побачив, як до таверни увіпхалися ще з півдюжини Темних. Становище щосекунди погіршувалося, власне, воно давно вже було безнадійним. Задавлять кількістю.
Розуміючи, що до виходу йому не пробитися, Батлук кинувся до вікна. Темні розгадали його намір, хтось спробував перехопити зухвальця, але отримав ногою в живіт, а наступної миті Андрій у дзенькоті розбитого скла вивалився назовні, згрупувавшись так, аби наступної миті після падіння бути вже на ногах. Та підвестися він так і не зміг. Він ще гарячково смикався, не розуміючи, чому не здатен поворухнутися, але тонкі, майже невидимі тенета міцно скували його руки та ноги. А з усіх боків уже підбігали Темні, навалилися, скрутили, загорнули в тенета, мов у кокон, і почали бити. Андрій качався по землі, намагаючись підставити під удари палиць, ніг, кулаків найменш вразливі місця, але це не дуже виходило. А Темні, весело перегукуючись, копали й топтали жертву, їх збуджувала саме безпорадність людини, яка не могла ані відповісти на насильство, ані бодай захиститися.
Нарешті вони натішилися і відійшли, залишивши Андрія посеред двору. Він лежав обличчям у дорожній пил і плакав від безсилля та відчаю, а переможці поруч весело обговорювали подробиці бійки. Який дурень… дурень…
Лють не знаходила виходу і душила, пекла сильніше за фізичний біль. Ох, як би він бив, рвав, гнав цю сволоту, що реготала за два кроки, впевнена у власній безпеці й тому ще ненависніша.
Он того, мордатого, наприклад, він би… Андрій заскреготів зубами від безсилля. І раптом…
Він навіть не зрозумів, що сталося і як йому вдалося це зробити. Андрій просто уявив, що якби він був он там, де стоїть невисокий товстунчик із короткою алебардою в руках, то можна було би покласти всіх…
Коротун, ніби чекав на його наказ, слухняно підняв свою зброю і раптом почав рубати власних товаришів. Короткий розпачливий зойк шугонув у повітря й обірвався передсмертним хрипом; заволав, розбризкуючи кров із розрубаного плеча, молоденький хлопчина; крутнувся, схопившись за живіт, третій Темний…
Довкола товстуна моментально утворилася юрба. Гостро дзвенів метал, розгублені Темні, нічого не розуміючи, розбігалися від приятеля, а той, вирячивши очі, мов навіжений, кидався на них, залишаючи вбитих та скалічених.
Так тривало кілька довгих секунд, потім Темні оговталися і всім кодлом насіли на коротуна. Почувся болісний скрик — і все було скінчено.
Шокований Андрій вкляк, забувши навіть про те, що він у полоні. Що це? Як же це так?.. Це змусив Темного зробити… він?
Закиданий уламками різнокаліберних думок, Андрій не помітив, як до ватаги підійшов демон. Темні, шанобливо схилившись, почали розповідати йому про дивну поведінку свого товариша.
Андрій дивився на це і нічого не бачив. Мов щур, загнаний у металеву діжу, по колу бігала одна й та сама думка:
«Що ж це таке? ЩО ЦЕ? Що це, що цещоцещоцещоце…»
Він здригнувся, коли відчув, як хтось наполегливо стукає в його мозок, у буквальному розумінні цього слова, мов пальцями поклацали по мембрані мікрофона.
Не одразу він усвідомив, що перед ним стоїть демон.
— Ти дуже цікава людина, — сказав біс.
Його безгубий рот залишався нерухомим, але Батлук чомусь добре його чув.
— Дуже сильний телепат, таких у вас ми ще не зустрічали. Цікаво…
Погляд наштовхнувся на дитячі босоніжки. Дівчинка. І лише зараз до Андрія дійшло, що там, у залі, вона верещала не від переляку.
— Спіймали дядька, — пискнула вона, — спіймали…
Висунувши рожевого язичка, вона почала мастурбувати.
— Мені хотілося б дізнатися, куди ти йшов, телепате, — знову почувся голос у голові. — Ти ж кудись ішов…
— Хи-хи… — лунав дурний дитячий сміх.
Андрій відвернувся. Він не міг на це дивитися. Він нікого з них не хотів бачити.
— Кажи, суко, коли тебе питають! — вискочив із натовпу прищавий молодик у темному.
Демон коротко на нього ревонув, і той, злякано кинувшись назад, розчинився в юрбі.
— Ти теж пішла геть, — сказав демон дівчинці.
Потім повернувся до Андрія, якусь хвилину дивився на нього, усміхнувся і промовив:
— Я заберу тебе до Золотого міста. Там ми знайдемо спосіб примусити тебе говорити, це вже точно.
Андрій мовчав. Він не знав, що сказати. Він не став би нічого говорити, навіть якщо б знав. Перенапружена психіка просто вимкнулася, рятуючи від божевілля. Прикінчили б його, чи що…
— До речі, — додав навіщось демон, — у Золотому місті ніхто з людей довго не живе. Навіть Темні.
Він повернувся і, не сказавши ні слова своїм підручним, пішов, наче все, що тут відбувалося, перестало його цікавити.
Із розбитого вікна долинали звуки парування. Дівчинки поряд уже не було.
Розділ шістнадцятий
Золоте місто було брудне. В кривих вуличках висів пил, який здавався живим у яскравому сонячному світлі, він перетікав із провулка у провулок, намагався просочитися у вікна або вмоститися у найменших зморшках одягу перехожих.
Безлад різноманітних будівель, що їх наче привезли на виставку абсурду з усіх усюд, громадився без будь-якого планування та порядку — там, де їхнім власникам спало на гадку їх поставити. Викличні палаци і грубі фортеці потопали серед мішанини нашвидкуруч збитих із фанери та дощок халабуд. То тут, то там із цієї купи виринали приземкуваті будівлі, схожі на товстостінні, могутні лабази російських купців.
І серед усього цього — істоти, найрізноманітніші, в більшості страшні.
Скакали, повзали, стрибали і літали, верещали пронизливими іржавими голосами, плямкали, метушилися біля возів із якимось добром, чубилися чи просто сиділи на ґанках будинків, втупившись у стіну навпроти.
Люди траплялися рідко, і то лише Темні. Але навіть вони не були і ніколи не стануть частиною цього апофеозу сюрреалізму. Тут сильніше за все відчувалося, як світ, якому продалися Темні, відштовхує їх, презирливо усміхаючись їхній тваринній запопадливості. Наче розуміючи це, люди пересувалися швидко, майже бігцем, поспішали вирішити свої справи і зникнути з міста.
Андрій їхав серед групи вершників і, незважаючи на втому, що накопичилася за три дні подорожі, з цікавістю роздивлявся навкруги.
Сторонній спостерігач нізащо не сказав би, що він — полонений. Але півдюжини мовчазних охоронців, які оточували Андрія, щосекунди наглядали за небезпечним супутником, тримаючи напоготові заряджені арбалети.