Покружлявши в лабіринті вулиць, вони в’їхали до центру міста. Там, посеред доволі широкої площі, нашвидкуруч вимощеної необтесаним камінням, височіло сіре громаддя великого замку. Ані рову з водою, ані валу, — здавалося, п’ятнадцятиметрові стіни виростають просто із закованої у дике каміння землі.
Кавалькада під’їхала до величезної відчиненої брами, проминула її і незабаром зупинилася посеред просторого двору. Один із конвоїрів зліз із коня і зник за якимись дверима, а решта залишилася чекати верхи.
За хвилину з’явився перший мешканець замку, якого побачив Андрій, і той його вразив. Андрій ще ніколи не зустрічав такої істоти. Чоловічок був просто неймовірно товстий. Його тіло складалося із самих кавалків жиру; червона голомоза голова, здавалося, от-от лусне; жирними були навіть величезні вуха, що звисали нижче потрійного підборіддя, яке спадало на безформні груди.
Товстун ледве просунув у двері тіло, загорнене в якусь ковдру, і дрібного ходою викотився на середину двору:
— А-а-а, прибули… Як дорога? Чи не дуже втомилися? А ми вас зараз на відпочинок, на відпочинок, — верескливо реготнув він, смикаючи Андрія за куртку.
— Гей, ви, проведіть гостя!
З’явилися двоє вартових, зодягнених у мідні обладунки, і поки конвоїри тримали Андрія під прицілом, ті швидко та вправно зв’язали йому руки.
— Прошу вас, — знову реготнув товстун, і охоронці, підштовхуючи списами у спину, повели Андрія вузькими коридорами кудись углиб будівлі.
За поворотом з’явилися сходи, що вели вниз. Зійшовши ними, варта повернула, а там знову сходи…
Позаду почулося пихкання товстуна, що якимось чином примудрявся встигати за конвоєм:
— Посидьте поки що в підвальчику, в підвальчику… Скоро прибуде великий Астарот, і ви, пане мій, матимете честь говорити з ним.
Нарешті Андрія підвели до масивних залізних дверей. Сторожко озираючись на полоненого, конвоїр відчинив товстий засув, і двері важко повернулися на завісах, відкриваючи вхід до камери.
— Заходьте, ясновельможний пане, — верескнув товстун.
Андрія штовхнули досередини, двері лунко гримнули, і він залишився сам.
Батлук присів на жорстку широку лаву і заходився розглядати своє нове житло.
Доволі простора, але майже без меблів камера з розкришеною по кутках штукатуркою тонула в напівмороці. Єдине вікно під стелею завбільшки із розгорнуту газету ледь пропускало сонячне світло, яке мляво перекочувалося кам’яними плитами підлоги.
Ґрат на віконці не було, але Андрій був певен, що скло, яке відділяло кімнату від вулиці на рівні землі, здатне витримати навіть удар кулі.
Про те, щоб звідси втекти, звичайно, навіть не йшлося. Охоронця по той бік дверей Андрій відчував так чітко, наче бачив його на власні очі. Ось він стоїть, спершись спиною, і знічев’я рахує тріщини в стіні.
Андрій ліг і примусив себе розслабитися. Триденну подорож верхи не назвеш прогулянкою, тим паче, що сів він на коня вдруге в житті.
Тиша заколисувала. Не хотілося ні про що думати, лише лежати ось так, втупившись у стелю, відігнавши думки про майбутнє, котрого у нього, найпевніше, не буде, і слухати втомлені м’язи.
М’якими сходами тиші він поступово зійшов до темного підвалу сну.
Розбудив його брязкіт засувів. Двері відчинилися, увійшли двоє вартових, мовчки, навіть не глянувши на Андрія, поставили на стіл тацю з їжею і так само без слів вийшли.
Андрій встав, сполоснув обличчя водою з рукомийника, якого було припасовано до стіни, і, не поспішаючи, поїв, хоча особливого голоду не відчував.
На вулиці вже сутеніло, отже, проспав довго. У замку, наскільки Андрій міг судити, панувала тиша: ні в коридорах, ні надворі не було чутно навіть кроків. Залишки їжі залишилися на столі, і за ними ніхто не приходив.
Як би там не було, але ті, що тримали Андрія у полоні, відверто не поспішали. Втім, його це влаштовувало, хоча невідомість тиснула все сильніше.
Увесь цей час він намагався зрозуміти свою чергову ненормальність, хоча це в нього поки що не дуже виходило. Ясно було, що під час сутички з Темними йому вдалося підкорити собі волю одного з них, але нехай йому грець, коли він знає, яким чином! Це ж тобі не банальний гіпноз, тут більше схоже на… телепатію!
Навіть зараз, кілька днів потому, Андрій так само не міг сказати, як саме це відбулося. Він зітхнув: ну й дідько з ним, нехай буде, як буде. Подивимося. З часом, можливо, пощастить розібратися, а коли ні… Яка вже тепер різниця.
Знову закортіло спати…
Коли він прокинувся, за віконцем уже буяло ранкове світло, а на столі стояв сніданок. Андрій здивувався: уперше за багато років хтось увійшов до його кімнати, а він не прокинувся. Снодійне? А який сенс?
Андрій підвівся і похитнувся, відчувши легке запаморочення та слабкість у ногах. Отже, снодійне?
Він довго не наважувався торкнутися їжі, лихий його знає, може, туди справді щось намішано, але потім махнув рукою. Яка різниця, якби його хотіли вбити, то обійшлися б і без отрути.
Потім він сидів на нарах і дивився, як мишеня, що з’явилося невідомо звідки, під’їдало рештки сніданку. Крихітна сіра грудочка боязко метушилася серед посуду, завмираючи від найменшого шурхоту. Андрій боявся поворухнутися, аби його не сполохати.
І раптом, зовсім несподівано, в Андрія знову вийшло. Він просто подумки наказав мишеняті забиратися геть — і воно клубочком слухняно скотилося на підлогу. Повільно, по ідеальній прямій, саме в тому напрямку, куди й указував Андрій, мишеня спокійно задріботіло крихітними лапками: лівою-правою, лівою-правою…
Керувати ним було важко: людський мозок звик-таки до людських кінцівок, тому Андрій постійно плутався у чотирьох лапках, від того вони запліталися та збивалися з ритму.
Мишеня доповзло до стіни і зупинилося, немов у нерішучості, що ж робити далі. Раптом воно завмерло, а за мить сірою блискавкою кинулося у куток і зникло у ледь помітній шпарині.
Андрій витер спітніле обличчя. Це було дуже важко, таке враження, наче він щойно розвантажив вагон вугілля, навіть руки тремтіли. І так само незрозуміло, як це вийшло. Хоча… Тепер Андрій уже був певен, що з часом знайде, зрозуміє, засвоїть поки що приховану від нього формулу.
А ще йому було приємно. Просто чудово… Незважаючи на своє становище, Андрій відчув себе малим хлопчиною, який щойно отримав у подарунок іграшку.
Трохи відпочивши, він зручніше вмостився на нарах і спробував викликати піддослідного. Андрій побачив нору, уявив, як в’юниться між камінням вузький чорний лаз і як моститься мишеня в м’якому гнізді, у напівдрімоті й безпеці…
Ну, йди, йди сюди. Воруши лапками, один-два-три-чотири…
Із нори зблиснули крихітні очі-намистинки. Мишеня слухняно вискочило на середину кімнати. Здавалося, Андрій бачить його розгублений погляд, у якому було лише одне питання: що зі мною коїться?
Усе! Обливаючись потом, Батлук відкинувся на стіну. На сьогодні вистачить. Чудово, звичайно, але він уже ледве відчуває власне тіло, наче марафон пробіг.
За два дні Андрій майже звик до своїх нових можливостей та із задоволенням марнував час, вигадуючи різні трюки. Мишеня носило шматочки хліба просто йому на долоню, Андрій навіть змушував його виконувати щось схоже на танок. З’ясувалося, що керування істоткою не потребує таких уже великих зусиль.
Незабаром бранець став помічати, що він дедалі більше марніє, схуд на кілька кілограмів, незважаючи на те, що годували його таки добре. І ще повернулися сни… Прокидаючись, Андрій не міг пригадати нічого з того, що йому снилося, але він чомусь був певен, що то були жахи, такі само, як раніше, до Великого кінця…
Відтоді, як він потрапив до буцегарні, минуло вже чотири дні, а нічого в його становищі не змінилося. Схожий на байбака чоловік приносив їжу, прибирав у камері, й усе. Ані прибиральник, ані вартові за цей час не сказали йому жодного слова. І з кожною годиною безнадія та тривога зростали, наче тиснув на плечі важезний, непід’ємний тягар. Дивлячись у каламутне, з тріщиною дзеркало, що висіло біля рукомийника, він помічав, як грубішають риси обличчя, а в запалих очах читалося щось таке…