— Тобто, наскільки я зрозумів, вас влаштовує будь-яке рішення, окрім…
То була якась дивна гра недомовленостей, які, втім, обидва добре розуміли. Батлук був свідомий того, що ментальний контакт на початку зустрічі розкрив його, хоча й не в повній мірі, але цілком достатньо для того, аби Астарот довідався і про наміри полоненого, і про його можливості, і про коливання. Але невже Андрій настільки важливий для цієї могутньої істоти, яка наближена до Люципера, за якою стоять усі сили Темряви?
Астарот чекав на відповідь. Андрій відчував, що демон не впевнений у тому, що він зголоситься: за спокоєм і якоюсь навіть поблажливою доброзичливістю вгадувалося ледь помітне хвилювання, мов у шахах, коли гросмейстер зрозумів вразливість своєї позиції та із завмиранням серця чекає на те, чи помітить це супротивник. От тільки де воно, це слабке місце? Секунди спливали, спливали, складалися у хвилини, а хвилини — у вічність. Астарот чекав.
І раптом Андрій зрозумів. Він навіть завмер, вражений тим, наскільки все просто. Господи, та вбивши його, Астарот зовсім нічого не виграє!
За вікнами, беззвучно буркочучи, вкладалася спати ніч. Тихе потріскування в каміні ледь коливало щільну ковдру напівмороку в кімнаті, приховуючи обриси облич тих, хто зараз у ній перебував. Не хотілося вірити, що це майже кінець, розум відмовлявся сприймати те, що відбувалося під заступництвом цього затишного тепла. Невже Андрій ще не звик, не притупилася в ньому гострота того, ЩО це за місце і з КИМ він розмовляє?
— Ну то як? — спитав нарешті демон.
Андрій мовчки похитав головою.
Астарот роздратовано змахнув руками:
— Що? Що таке? Я відмовляюся розуміти! Ти прирікаєш себе на смерть — і заради чого? Це безглуздо, безглуздо й нікому не потрібно. Невже мертвим бути краще, ніж залишитися жити де-небудь у затишку? Чого ти досягнеш?
Андрій потис плечима й запитав:
— Ви хочете знати, чому людина не йде за вами або хоча би до вас? Тому що захищає свободу, ту саму свободу, про яку ви говорите. Тому що відчуває — прийде час, і з’ясуєть-ся, що її вже немає. Закінчилася. І жодного вибору немає.
— Дурниці! — відрубав Астарот. — Навіть Назаретянин не заперечує свободи вибору. Завжди є свобода вибирати, як вчинити. І це каже той, хто дав вам віру, яку засновано на заборонах.
Астарот підкреслив останнє слово. Помовчав, потім подивився у вічі Андрію і сказав:
— А Сатана взагалі нічого не забороняє. Він не встановлює кордонів, ідіть, куди хочете, САМІ, зрозумійте ви це! Де ж тут несвобода?
— Знаєте, бувають ситуації, в яких ця ваша абсолютна свобода перетворюється на такий темний карцер…
— Агов, Антоне! — вигукнув раптом Астарот.
Тієї самої миті поруч із ним опинився той самий командир охоронців, який привів Андрія сюди.
— Убий його, — тихо наказав демон.
Той повернувся до Андрія і спокійно підняв списа. Андрій відсахнувся, більше від того, що побачив у очах цієї людини, — таке він рідко зустрічав навіть серед диверсантів-горлорізів під час війни. Нерухомий, спокійний погляд людини, яка робить свою роботу. Обличчя без жодних емоцій…
Рвучко нахилившись уперед, він із силою кинув в Андрія списа. Зловісний шурхіт.
Сталь розітнула повітря, вже смакуючи теплу кров, смерть, яку вона принесе, розітнувши таку поступливу плоть, але…
Андрій упав на спину і почув, як у двадцяти сантиметрах над ним прошелестіло повітря. Він лише зараз усвідомив, що захищається. Спис дзенькнув об протилежну стіну і розлетівся на друзки, металевий наконечник поскакав підлогою кудись під ноги Астаротові.
Андрій не встиг підвестися, як Антон підскочив до нього із занесеним для удару мечем. Батлук крутнувся, підхопив пуфика й підставив його під удар загостреного леза. Атакуючий уже не міг зупинити руку, клинок меча глибоко увігнався у дерев’яну основу пуфика.
Охоронець, намагаючись витягти меча, рвонувся назад, Андрій якусь мить опирався, а потім різким поштовхом кинув пуфика в супротивника. Той втратив рівновагу і впав горілиць.
Далі все відбулося миттєво. Андрій скочив, устигнувши прорахувати можливості супротивника, відбив слабку спробу захисту, й за секунду його нога вже втискала пуфик в Антонову шию. Охоронець смикнувся, засмикав ногами, його голова заплуталася у плащі, обличчя не було видно, але пальці, які судомливо шкребли підлогу, свідчили про те, що Антон іще живий.
Одразу кілька солдат зі списами напоготові кинулися на Андрія.
— Досить, — зупинив їх Астарот.
Він презирливо подивився на начальника своєї охорони, котрий безпорадно ковтав повітря, і вказав на нього пальцем:
— Добий його.
— Ні.
— Добий!
— Ні!
Андрій відвернувся від переможеного. Демон потиснув плечима, мовляв, твоя справа, і зробив знак охороні.
Зачекавши, доки солдати витягнуть охоронця геть, Астарот, наче нічого і не відбулося, продовжував:
— Бачиш, хвилину тому ти двічі стояв перед вибором: чи дати вбити себе, чи вбити самому? І сам, завваж, сам зробив його. Ти досвідченіший, сильніший, швидший за противника і чесно заслужив перемогу. Ти кращий за нього, тому що вмієш те, чого не вміє він. І так буде завжди. І ніякого, як ти говориш, карцеру, тому що свобода — не усвідомлена необхідність, як у вас дехто вважає, а можливість приймати рішення. І це в тебе ніхто не в змозі відібрати, доки ти дихаєш і мислиш. Просто вибір буває правильним і помилковим, але то вже інше питання. Наприклад, залишивши Антонові життя, ти вчинив необачно, адже надав йому можливість ще раз спробувати тебе прикінчити. І наступного разу він старався би краще. Ти вчинив нераціонально.
— Я зробив вибір, — усміхнувся Андрій, — вибір між раціональністю та гуманністю.
— Не вимовляй цього слова при мені, — скривився Астарот. — Гуманність або для слабаків, які прикривають цим словом своє безсилля, або для володарів, що не мають гідних ворогів і тому можуть собі дозволити погратися у лібералізм. А ти не перший і не другий, ти борешся за власне життя, і воно — надто цінна штука, аби замислюватися над тим, якими методами ти його захищаєш.
— Бувають і важливіші речі.
— Які?! — аж підскочив Астарот. — Які?! Не верзи дурниць. Честь, сумління… Честь по відношенню до кого? Чиє сумління? У тебе воно одне, а якийсь абориген Полінезії має зовсім інше. Чи ти стверджуватимеш, що чимось кращий за нього? Чи, може, людяніший за нього? Ні. А ваші моральні принципи схожі, мов яблуко на моркву.
Тобі ж відомо, що моральні закони ґрунтуються на умовах життя — чим ближче людина до небезпеки, до злиднів, чим більше часу вона витрачає на боротьбу за виживання, тим простіша, вужча система морально-етичних принципів, якими вона керується. Людство ожиріло. Захищаючи свої гроші, спокій і щоденну порцію пива, воно і вигадало… мораль. І чим багатша людина, тим більше моральних законів вона вигадує, не для себе, завваж, а для інших.
«Не вкради», «не вбий» — гарні лише для ситих. О, вони навіть згідні коритися ним, абсолютно щиро згідні. Але… лише до тих пір, доки життя не повертається до них дупою. Спитай у цих апологетів загальнолюдського добра, чи є виправданим порушення встановлених порядків, чи є ситуація, коли можна знехтувати Заповідями, і вони знайдуть цілу купу винятків.
Якщо крадіжка — смертний гріх, чому ж тоді вони ладні виправдовувати голодну людину, яка вкрала їжу, адже, рятуючи тіло, вона втрачає безсмертну душу? Гуманісти, які відстоюють заборону смертної кари, з піною на губах вимагають крові покидька, який зґвалтував і задушив дівчинку-підлітка.
Ви робите винятки, а, по суті, нищите сталі моральні закони й будуєте нові, за якими заповідь «Не убий» вже не є абсолютною, а кавалок ковбаси переважує людську душу на будь-яких терезах.
Підсвідомо ви розумієте, наскільки хиткі ці ваші красиві побудови, і, анітрохи не знітившись, кидаєтеся шукати підтримки… у тій-таки релігії. І знаходите. У Біблії чи Корані або ж у Талмуді успішно віднаходите новий, прихований досі сенс буття. Від відвертого пристосування своїх вчинків до цитат на кшталт «око за око», до цинічних схоластичних вивертів.