Виправдовується все: і вбивство, і самогубство. Але чого вартий закон, який різні люди в різних ситуаціях можуть змінити під себе? Закон повинен діяти завжди, він ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ бути об’єктивним. Чи не було би справедливіше і відвертіше користуватися такими законами, які дала нам природа, які існували до Homo sapiens і призначені для нього незалежно від того, солдат він чи жебрак, імператор чи шльондра?
— Ви… ви говорите про боротьбу про виживання?
Андрій був розгублений, пригнічений, знічений. Жодному слову він не міг заперечити, вони боляче били його жорстокою, неприємною правдою. Але висновок, до якого підводив його Астарот… Так не повинно бути, так не можна!
— Саме про неї я й кажу, — кивнув демон.
— Але ж тоді все дозволено! — знайшов у собі сили сперечатися Андрій. — Тоді виходить, що людиною керує закон особистої вигоди.
Демон дуже здивувався:
— Але ж так воно і є!
Він промовив це таким тоном, що Андрій знову відчув, наскільки жалюгідно виглядають його потуги щось заперечити.
— Якими словами ви б це не прикривали, але всіма вчинками людей керує КОРИСТЬ, — сказав Астарот. — До речі, цю точку зору поділяють і ваші філософи.
— А чиї інтереси домінуватимуть? Хто сильніший, той і правий?
— Ну, нарешті, — розсміявся Астарот, — нарешті ми дійшли до суті. Так, усім керує сила, будь-яка: фізична чи розумова, сила грошей чи сила волі. Така особистість і піднімається над рештою. Воістину було би дивним, якби чемпіоном світу оголошували не найсильнішого атлета, а, скажімо, гарного сім’янина.
— Ніцше… сильна особистість…
— Правильно, Ніцше — один із перших, хто зрозумів і виділив принципи, за якими повинно жити суспільство, якщо воно не хоче потонути в хаосі.
— Тільки слідом за Ніцше прийшов Гітлер.
— Помиляєшся. Неможливо робити висновок про користь та ефективність закону з того, яким чином людина його використовує. Ти ж не заборониш закон всесвітнього тяжіння через те, що якийсь оригінал залізе на дах і почне скидати на голови перехожих цеглу? І ще. Подивися на явище Гітлера з іншого боку: він вважав себе надлюдиною, але об’єктивно таким не був, і сильніші за нього особистості поставили все на свої місця.
— Але скільки крові пролилося!
— Ну а ти як хотів? Без крові? Без сліз? Без помилок? Так не буває. Ідіть уперед, шукайте, помиляйтеся, повертайтеся назад і знову шукайте, шукайте… І знайдете, адже ви маєте могутню зброю чи, якщо хочеш, компас — ваш розум.
Астарот замовк і запитально глянув на Андрія, мов професор на студента. Батлук сидів, уп’ялившись у підлогу, і лише зчеплені, побілілі пальці виказували його стан. Перед очима, мов у калейдоскопі, одна за одною миготіли картинки минулого, що згасло, і майбутнього, яке не відбулося. Гарного і поганого. Ще й ще.
Нарешті він повільно підвів погляд і подивився у темні, мінливі очі біса.
— А скажіть… Якщо ось така сильна особистість, яка знає ціну собі й тим, хто навколо неї, переконана в своїй правоті й не обтяжена моральними принципами, натисне на кнопку… Хто виправлятиме її помилку?
Розділ вісімнадцятий
Андрій знову сидів у своїй камері, прислухаючись до глупої ночі за вікном. Тиша. Темна, байдужа, порожня. Лише кроки вартового, притишені важкими дверима. Тиша…
«Треба втікати, — вкотре вже з тугою подумав Андрій, — але як? Гризти зубами цю сіру стіну?»
Йому знову пригадалася лють, яка спотворила обличчя демона, коли він почув те запитання. Певне, Андрій мимоволі влучив у найслабкіше місце його міркувань. А може, те питання мало глибший підтекст, і Батлук лише наосліп намацав саме ту зброю, яка була йому потрібна? Зовсім випадково… Чи ні? Як тоді, біля трактиру.
Питання, питання…
Легке, ледь помітне запаморочення збивало з думок, заколисувало. Хотілося спати, спати… Задрімати, аби переселитися з цієї жахаючої дійсності в іншу, можливо, кращу?
Андрій похитав головою і ледь чутно вилаявся вголос. Здається, ці стіни і справді забирають силу, висотують, наче павук муху, яка потрапила в липкі смертельні тенета. Пригадалися сповнені глухої погрози слова демона: «Жодна людина, навіть Темні, в Золотому місті довго не живе».
«Треба втікати…»
Раптом він стрепенувся від божевільної думки. А що, коли… коли спробувати?
Андрій нерішуче поставив ноги на холодну підлогу, кілька секунд сидів так, потім, наважившись, встав і чомусь навшпиньки підкрався до дверей. Кроків у коридорі вже чутно не було, певне, вартовий задрімав.
Батлук перевів подих, обережно вивільнив своє ще не до кінця вивчене вміння. Камера перед очима розпливлася і якось поділилася на два зображення, майже однаково напівреальні, хоча одне й було чуже, незнайоме; від нього ставало моторошно — Андрій відчув, як у нього ворушиться волосся на голові. На якусь мить здалося, що за спиною у нього хтось є, і цей хтось…
Він аж озирнувся, до крижаного ознобу жахаючись почути знайомий повзучий шепіт…
Ледве загнавши всередину себе непереборне бажання кинутися назад, на нари, Андрій розширив свій другий зір. Той поступово витік у тісне приміщення камери, — Батлук побачив себе наче збоку, — просочився до коридору, де проти дверей, у кутку, сидів вартовий. Спершись підборіддям на руків’я меча, він дрімав.
Сам не розуміючи, як це в нього виходить, Андрій подумки штовхнув його, розбудив і наказав встати. Солдат слухняно підвівся, не тямлячи зі сну, чому тіло його більше не слухається.
І підкорити його, і керувати ним було на подив просто, можливо, тому, що Батлук не намагався контролювати його свідомість, а саму лише моторику. Трохи призвичаївшись, Андрій легко утримував солдата зовсім незначними зусиллями. Відчинивши двері, вартовий, мов вимуштруваний слуга, завмер на порозі.
І тут Батлук замислився. А що далі? Як вибратися із замку? З незнайомого міста? Скільки тут мешканців?
Він здригнувся, подумавши про те, що за ним міг слідкувати Астарот, що це якась пастка, адже демон знав про телепатичні можливості полоненого, отже, міг передбачити, що він їх спробує використати.
Зрештою Андрій наважився. Залишивши на кілька хвилин охоронця як стовпа при вході, він почав обстежувати кімнати фортеці.
Мабуть, із відстанню потужність екстрасенсорної дії зменшувалася, в усякому разі, він не міг достатньо чітко сприймати картинку, однак визначити, скільки в замку людей, усе ж спромігся.
Усюди спали, лише в караулці, в самісінькому кінці коридору, де знаходилася його камера, кілька охоронців грали в кості. І ще Андрій ніяк не міг пробитися до однієї з башт, яку огортало пружне фіалкове світло. Найімовірніше, там знаходилися апартаменти Астарота.
Ну що, ризикнемо?
Він спробував встановити контроль над солдатами в караулці, захоплюючи їх поодинці. Андрій немов розхитував якусь перешкоду, до часу залишаючи охоронцеві й тіло, й свідомість, аби потім одним рухом, якщо знадобиться, заволодіти і тим, і іншим. Перший. Другий. Вони продовжували гру, здавалося, усе йде, як завжди, але насправді солдати вже перебували під повним контролем полоненого.
Андрій уривчасто зітхнув. Знову… знову це відчуття чиєїсь присутності за спиною… Його затрусило, мов у лихоманці, Андрій стріпнув головою, але солдат з уваги не випустив. За кілька миттєвостей відчуття послабшало…
Нарешті всі шестеро поклали кості на стіл і рушили у приміщення, де перебував Андрій. Лише тепер, коли його увагу було розпорошено поміж свідомостями стількох людей, Батлук відчув, як швидко з нього витікають сили. Трохи допомагало те, що охоронці рухалися, мов один, нога в ногу, подих у подих…
Сили, сили… Де набрати тих сил?
В оточенні вартових він вийшов з камери і рушив до виходу. Поки що все було тихо. Вони піднялися сходами, пройшли через порожню галерею і дісталися до зовнішніх дверей.