Тут сили полишили Андрія зовсім. Здригаючись від напруги, він продовжував керувати солдатами: лівою-правою. Уся мудрість світу зараз була цими двома простими словами: лівою-правою…
Сам він уже ледь пересував ноги і не знав, чи ще довго так витримає. Зате почет був — що треба. Вони вийшли надвір і попрямували до брами, яку, на подив, було відчинено. Світло смолоскипів віддзеркалювалося у кірасах двох вартових.
Батлук ішов, низько нахиливши голову, і щосекунди чекав на оклик. Та вартові з удаваною байдужістю відвернулися: мало який наказ виконують ці мовчазні пихаті здоровані в золотих плащах.
До брами залишалося зовсім небагато. По Андрієвому обличчю струменів піт, усе частіше задерев’янілі ноги незграбно загрібали землю, і він ледь утримувався, аби не впасти. Тонка мембрана свідомості вигиналася під тиском незнаних досі навантажень, і, щонайгірше, перед очима знову замиготіли відразливо-знайомі «мухи». Нестерпно закортіло спати.
Андрій у черговий раз зашпортався і з жахом відчув, як одразу двоє конвоїрів вивалилися з його контролю. Кілька миттєвостей вони ще стояли, нічого не тямлячи, а потім заволали.
Останнім зусиллям, яке ледь його не вбило, Андрій змусив решту заснути. Вони м’яко осунулися на землю, а слідом за ними впав і Андрій.
Охоронці кричали, кричали, кричали…
Він не пам’ятав, як опинився у темряві, за брамою, як знайшов сили підвестися, змусити себе бігти. Можливо, його привів до тями біль у розбитих під час падіння колінах?
Він чув гучне дихання страшних переслідувачів, а в голові платівкою, яку заїло, лунало напівзабуте, але таке ж страшне:
«Ти мій, ти мій…»
Спотикаючись на кожному кроці, Андрій на ватяних ногах біг пустельними о цій порі вулицями, не маючи жодної уяви про те, як вибратися з лабіринту. Майже фізично він відчував, що крок за кроком наближаються переслідувачі.
Забігши до якогось вузького провулку, втікач наштовхнувся на кам’яний мур. Прокляття! Знову довелося повертатися на вулицю, яку тільки-но проминув. На дальніх згинах стін уже танцювали слабкі плями світла, долинали собачий гавкіт і дрібне клацання кінських підків об бруківку.
Задихаючись, Андрій кинувся у темну пащу якогось підворіття. На щастя, двір виявився прохідним, і Батлук вискочив на паралельну вулицю.
А що далі? У темряві, не знаючи міста, він блукатиме тут до ранку, доки зовсім не втратить сили і його не схоплять. Переслідувачі добре знають місто, а ще ті собаки… Ні, за такого розкладу до ранку він не протягне.
Вискочивши за ріг, він майже наштовхнувся на групу солдат, що стояли на перехресті. Певне, Темні вже встигли перекрити головні вулиці й розбити місто на ізольовані сектори. Швидко впоралися.
Грюкаючи обладунками, солдати кинулися за Андрієм, який поспіхом пірнув у кривий вузький провулок. Він починав розуміти, що як би не ховався, але вже за півгодини його, зв’язаного й побитого, притягнуть назад до фортеці.
Знесилений, Андрій привалився до стіни, слухаючи, як за рогом перегукуються Темні. Ще трохи — і на нього навалиться апатія, чи не найстрашніший ворог переслідуваного, зробить байдужим до всього, недбало кине до ніг ворогів.
І тут хтось смикнув утікача за рукав. Від несподіванки Андрій підскочив, сахнувся аж до протилежної стіни, а за мить побачив у цоколі будинку, біля якого стояв, майже на рівні з тротуаром, крихітне віконце. Якась істота, ледь помітна в темряві, мовчки поманила його за собою.
Андрій практично не роздумував, бо вибору все одно не було. Він став навколішки, проліз у завузький для нього отвір й опинився у комірці, слабко освітленій якоюсь дивною паличкою, що горіла примарним блакитним вогнем.
Спочатку йому здалося, що перед ним стоїть дитина, і лише придивившись, Андрій зрозумів, що це — не людина. Крихітне, по пояс дорослому створіння, заросле рудою бородою та кучерявим волоссям, з якого стриміли гострі вуха. Задовгі для такого тіла руки майже торкалися підлоги.
Істота жестом покликала Андрія за собою, і йому нічого не залишалося, як скоритися. Вони пройшли через низькі, більше схожі на щілину в нерівній стіні двері й опинилися у короткому коридорі, який закінчувався сходами, що вели до підземелля. Андрія пересмикнуло: останнім часом він чомусь почав відчувати гостре неприйняття подібних місць.
Істота, не чекаючи на нього, побігла вниз. Спочатку Андрій рахував східці, потім збився і махнув на все рукою, довірившись чудернацькому провідникові.
Певне, вони вже були глибоко під землею. То тут, то там паличка в руках істоти висвітлювала краплі води на кривих стінах, а подекуди невеликі цівки стікали на підлогу, утворюючи калюжі. Біля однієї Андрій зупинився, сьорбнув дві чи три пригорщі, хлюпнув водою у розпашіле обличчя, та маленький бородань нетерпляче змахнув руками, підганяючи йти далі.
Скільки часу вони перебували в тому підземеллі? Хвилину? Годину? Коли, нарешті, вони вибралися нагору, вже розвиднювалося.
На тлі зорі, що народжувалася десь далеко на сході, темніла тоненька риска лісу — істота вивела Андрія за місто.
Несподіваний рятівник підійшов до Андрія, вказав убік лісу й нетерпляче підштовхнув. А наступної миті Батлук зрозумів, чому створіння так поспішає: з боку міста долинув собачий гавкіт, який із кожною хвилиною наближався.
Чоловічок знову махнув руками, показуючи в бік, протилежний місту. Андрій подякував, але несподіваний рятівник уже пірнув назад, у підземний хід. Не озираючись, Батлук пішов геть.
Переслідувачі вже наступали на п’яти. Андрій напружував останні сили, але як швидко він не біг, собаки наздоганяли. Кілька разів до нього долинуло іржання коней.
Він подивився на місцевість, яка відділяла його від лісу. З околиці міста здавалося, що йти не дуже далеко, але насправді довелося подолати майже шість кілометрів, перш ніж на тлі неба вже можна було розрізнити верхівки окремих сосон.
Залишалося зовсім трохи. Андрій озирнувся і побачив переслідувачів. Поки що вони здавалися ледь помітними цятками, але швидко наближалися. Мабуть, його теж помітили.
За всіма розрахунками, до лісу він повинен був дістатися першим. Але ж солдати можуть і собак спустити, хоча… так вони не ризикуватимуть, бо напевне мають наказ взяти Андрія живим та неушкодженим.
Він перестрибнув рівчак, перейшов неглибоку балку і вискочив на конюшинне поле, за яким уже громадилися перші дерева. У променях сонця, що зійшло, ліс виблискував якимось дивним сріблом, та Андрієві зараз не було коли розглядати деталі: по той бік балки пролунали тріумфуючі крики, які свідчили про те, що переслідувачі були зовсім поряд.
Щохвилини озираючись, Андрій кинувся вперед, перескакуючи зарослі бур’янами зрошувальні канави. Бігти було важко, бо заважала висока трава.
Шкірою спини він відчував, як наближається, зростає стукіт копит. Устигнути! Устигнути!!! Інакше — кінець, бо куди сховаєшся серед рівного, мов стіл, поля? Андрій подивився на вершників, потім — на ліс. Так, він устигне першим!
Це зрозуміли й переслідувачі. Одна за одною над ним просвистіли кілька стріл. Цілили над головою, щоб змусити пригнутися, збитися з кроку, стишити хід. Плювати! Аби не перечепитися об щось, встигнути, встигнути… Він вискочив на край лісу і…
Андрій зупинився, мов вкопаний, з огидою дивлячись на дерева. Тепер він зрозумів, чому ліс здавався таким дивним. Голі, майже без листя дерева обплітало густе павутиння. Тугими сріблястими куделями воно висіло на двадцятиметрових ялинах, щільними корогвами спускалося з напівоб’їдених дубів та кленів, огортаючи їхні гілки та стовбури прозорою плівкою. Мертву, без жодної травинки землю, на якій не було навіть торішнього листя, теж було вистелено павутинням, яке спліталося у товстий липкий килим.
І серед усього цього копирсалася біла, товста, із палець завдовжки гусінь. Усюди. Сотні тисяч. Мільйони. Жерла, ліниво ворушилася у жмутах павутиння, повзала по гілках, м’яко перекочуючи жирні сегменти, що здригалися, мов погано застигле желе.