Поткнутися туди? Ні…
Андрій кинувся праворуч, сподіваючись пірнути в байрак, але побачив, що всі шляхи відходу йому вже відрізано. Темні притисли його до лісу, замкнувши в напівкільце. Було очевидно, що переслідувачі знали про гусінь і використали її як пастку.
Він зацьковано озирнувся. Втікати не було куди. Щось холодне і ворухливе торкнулося руки. Андрій відстрибнув і втрапив ногою у цілу купу блідої бридоти.
— Стій на місці! Ані руш!
Із чагарника випірнуло кілька солдат у чорному. Усе. Кінець. У горлі защеміло від безвиході, образи, безнадії. Андрій побачив обличчя демона, його поблажливу усмішку…
Усе…
Він глухо загарчав і, немов із берега в смердючий відстійник, стрибнув у павутиння.
Позаду розляглися вражені вигуки, поряд із Андрієм у землю увіткнулося кілька арбалетних стріл та списів, але то вже було там, позаду. То вже не було страшним…
Шорстке, липке, брудне срібло, що рветься з тихим відразливим тріском… Виставивши поперед себе руки, Андрій кинувся вглиб лісу. За комір сипалася гусінь, чавилася, заливала одяг і тіло смердючою квашею, ворушилася у волоссі, в рукавах, лопалася під ногами. Господи, якби ж на це можна було не дивитися!
Двічі чи тричі Андрій падав, послизнувшись на цій гидоті, та одразу ж підхоплювався і біг, безтямно гнаний жахом і відразою. І кожен його крок був немов тисяча миль, тисяча миль, що ворушиться білим.
Нарешті він вибіг на якусь просіку і зупинився. Все скінчилося? Спочатку Андрій не повірив власним очам: по той бік неширокого коридору дерева жили своїм звичайним зеленим життям, жодних слідів смерті, жодної гусені.
Андрій гидливо витирав руки, обличчя, намагаючись не торкатися просяклого смердючим слизом одягу, тіло били дрижаки, в голові паморочилося. Він ледве встиг нахилитися, мало не захлинувшись сильною, мов вибух, блювотою.
Господи, за що?!
Розділ дев’ятнадцятий
Лише опівдні Андрієві пощастило натрапити на лісовий струмок. За цей час одяг задубів, вкрившись гидкою коростою, і майже не гнувся. Горлянка палала, благаючи хоча би краплі води.
Він похапцем роздягнувся і впав у холодний потік, з насолодою відчуваючи, як зі змученого сверблячкою тіла змивається огидний бруд. Лише добряче вимившись, Андрій піднявся вище за течією і доста напився.
Засохлий одяг погано відмивався, слиз відмокнув і огидно липнув до рук, викликаючи непереборну нудоту. Андрій попомучився, перш ніж вдалося усе відіпрати. Дивно, але на тілі не було подряпин. Невже гусінь виявилася зовсім безпечною?
Погоні не було, певне, жоден солдат не відважився ступити в той моторошний ліс. Утомлений до смерті, Андрій якось навіть забув, що лише кілька годин тому на нього полювали слуги однієї з наймогутніших істот усіх трьох світів.
Він заповз у кущі й без сил повалився на землю, навіть не встигши вибрати більш-менш зручне місце: втома буквально вимкнула його, проваливши в тривожну напівдрімоту, сповнену жахів. Раз по раз Андрій просинався і люто шкріб вимите тіло.
Коли він прокинувся зовсім, уже був вечір. Сонце схилялося до заходу, в гарячому повітрі в’юнилися міні-смерчі з комашні, легкий вітерець проносив павутиння — провісника прийдешньої осені.
Батлук почувався зовсім розбитим. Страшенно боліла голова, нудило, а горло знову здушила жорстка спрага. Підвівшись, він дошкандибав до струмка, знову напився і ліг тут-таки на зелену, свіжу від близькості води травичку, довго лежав, безтямно дивлячись у небо, поцятковане ріденькими блідими хмарками.
Незважаючи на небезпеку, яка залишилася не так уже й далеко, він ніяк не міг примусити себе встати та йти; якийсь час йому було байдуже і до решти світу, і до своєї власної долі. Він просто слухав тишу. Так гарно, коли ти сам серед тиші, щоб вона була лише твоєю, на багато кілометрів довкола.
Після того, що Андрій пережив, у нього навіть не виникало думок про їжу. Власне, його не дуже й хвилювало те, що він залишився без зброї та харчів — у минулому йому не раз доводилося по кілька днів іти дикою місцевістю, де повно було хіба що змій і тарантулів.
За його розрахунками, до Києва звідси було кілометрів сто. Коли його везли в Золоте місто, конвой майже весь час рухався на захід сонця, лише трохи відхилившись на південь. Тож, зрештою, таку відстань можна подолати зовсім без провізії.
Увесь час Андрій ішов лісами, лише зрідка виходячи на путівці, якими, судячи з їхнього вигляду, не користувалися від початку літа. В дорозі довелося харчуватися самими лише грибами та комахами. Невеличкі села, що траплялися на його шляху, Андрій, навчений гірким досвідом, обходив, навіть якщо вони здавалися зовсім порожніми.
Він схуд, змарнів, розідраний шпичаками одяг висів клаптями. Найгіршим за все було те, що зовсім розвалилося взуття, й Андрій добряче набив ноги.
Та всьому приходить край. Закінчилася і його подорож. Зараз Андрій сидів на стовбурі поваленого дерева й дивився на Дніпро, що зблискував у променях сонця, яке вже заходило за обрій. Від пагорба, на якому перебував Андрій, до ріки залишалося приблизно три кілометри. Звідси добре було видно золоті верхівки Лаври на протилежному березі.
Та його зараз цікавило не місто. Увесь простір на лівому березі ріки між Андрієвою схованкою та Дніпром було усіяно солдатами. На такій відстані здавалося, що там заклопотано снують тисячі й тисячі мурах. У сутінках, що опускалися на землю, запалювалися багаття, і скільки вистачало погляду — ліворуч і праворуч — миготіли сотні табірних вогнів; подекуди світилися вікна вцілілих будівель Лівобережжя. Трохи праворуч від Батлука ціла ватага Темних розташувалася просто на величезному бетонному коробі, що потопав серед битої цегли, — все, що залишилося від зруйнованого заводу.
Раптом Андрій здивовано скрикнув. Немов у суперництво морю з багать, яке широким зашморгом охоплювало місто, на тому березі затріпотіли широкі полотнища білого світла, що їх запалив Київ, а слідом за прожекторами в самому місті загорілися негусті, але яскраві ланцюжки рівних сильних вогнів.
Невже це йому сниться? Господи, та це ж електрика! У світлі прожекторів гордовито виблискували золотом куполів стрункі храми Лаври; Велика лаврська дзвіниця немов висіла в повітрі над крутим берегом Дніпра, над сріблястою поверхнею води, викликаючи у ворогів напади безсилої люті.
Але ж звідки тут електрика, коли всюди, де йшов Андрій, і в тисячах місць, де він не був, навіть смолоскипи ледь-ледь жевріли? А це ж дійсність. Ось воно, підморгує, вабить рядами жовтих вогнів, — стародавнє місто. Світле місто.
Увесь наступний день Андрій провів у спостереженнях за підходами до ріки. Закопавшись у торішнє листя серед кущів дерези, він ретельно вивчав берег, запам’ятовуючи кожну ямку, кожне деревце чи кущик, намічаючи маршрут, яким сьогодні вночі пробиратиметься до міста.
Тепер Андрій перебував лише за кілька сотень метрів від нагромадження уламків із бетону та металу, які були колись Московським мостом. Ними він і перейде на той берег. У цьому місці ріка була завширшки десь близько чотирьохсот метрів, а залишки мосту, як помітив Батлук, Темними не охоронялися.
Сморід стояв неймовірний. То тут, то там він помічав ями з ледь присипаними трупами, цілі купи трупів. На мілководді дрібна хвиля погойдувала кільканадцять роздутих тіл, які навіть не спробували дістати, аби поховати. Облога міста забирала безліч життів Темних та зомбі, але на місце одного загиблого поплічники Люципера гнали десяток нових.
У котре вже Андрій завмер, зачаївши подих і прислухаючись. Зовсім поруч, не поспішаючи, пройшло кілька людей, швидше за все — патруль. Наскільки він уже знав, двічі на день, вранці та ввечері, берегову смугу Темні ретельно прочісували.
Він дочекався, доки кроки віддаляться, і повернувся до спостереження: навряд чи його виявили б, навіть наступивши на м’яку купу сухих гілок, трави та прілого листя, якими Андрій був прикритий.
Скоро вже стемніє, а потім, перечекавши ще кілька годин, після півночі, коли темрява буде найщільнішою, можна рухатися до мосту. Аби не трапилося чогось непередбачуваного, адже навкруги повно Темних і зомбі. Андрій зараз перебував майже посередині їхнього велетенського табору.