Він усміхнувся, згадавши раптом витвори розумників-писак, в яких розповідалося про те, як відважні розвідники переходять лінію фронту під ранок, мовляв, у цей час сон вартових найміцніший. Це ж який йолоп-командир дозволить, щоб у нього на постах усі поголовно спали? Війна — то не іграшки.
Але його плани несподівано мало не полетіли шкереберть. Неподалік зупинився якийсь загін і почав розташовуватися на ночівлю.
За десяток кроків від Андрія солдати заходилися ладнати місце для багаття. Ще не вистачало, щоб вони поткнулися до його схованки за хмизом!
Андрій злився, та вдіяти нічого не міг. Йому загрожувало просидіти в цій купі сміття ще добу, а за цей час він, чого доброго, зовсім ослабне від голоду і не зможе пересуватися. Від трупного смороду вже паморочилася голова, й млосний клубок постійно стояв у грудях, заважаючи ковтати.
На щастя, командир загону кудись ненадовго пішов, а коли повернувся, то наказав своїм воякам перейти в інше місце.
Поступово табір вгамувався. Андрій дивився на місто і не міг повірити, що, ймовірно, вже сьогодні він ходитиме його вулицями, дихатиме його повітрям. Не міг уявити, як зараз усе там…
Він ще раз глянув на зірки. Чумацький Шлях усе більше повертався, отже, вже давно минула дванадцята. Місяць, що яскраво світив увечері, зайшов за обрій, і земля відразу вкрилася темрявою, яка здавалася ще більш щільною на тлі яскравого світла прожекторів, що висвічували смугу протилежного берега, невпинно рухалися поверхнею води або час від часу освітлювали Лівобережжя, викликаючи розлючене виття сатанинських орд.
Час! Андрій тихо виліз зі своєї схованки й обережно рушив до води. Незважаючи на те, що він добре вивчив майбутній шлях, знову й знову проходячи його подумки, вночі, коли місцевість змінювалася так, що й упізнати неможливо, він тричі заблукав і одного разу мало не загримів у свіжовикопану яму, наполовину заповнену трупами.
Чергового разу відхилившись убік, Андрій просто наштовхнувся на спини людей, що сиділи навколо згаслого багаття. Жар, що залишився, жеврів у неглибокій ямці й світла майже не давав. Андрій зосліпу наткнувся на чиюсь пряму постать і вкляк: от-от пролунає здивований скрик… Тиша.
Придивившись, Андрій зрозумів, що біля багаття нерухомими статуями сидять зомбі. Зо три десятки, рядами, тупо дивлячись у землю.
Двоє Темних спали поруч, загорнувшись від нічної прохолоди в плащі, а без них ці нещасні були зовсім безпорадні. Обережно, аби не розбудити Темних, Андрій відповз убік.
Нарешті ось він, міст. Найближча до берега напіврозбита опора виростала з води метрів за десять від берега, майже вщент усіяного вирвами. Певне, міст розстрілювали з міста артилерією, аби захиститися від легіонів зомбі, які під орудою Темних і демонів лізли на протилежний берег.
Тут було глибоко. Вже на третьому кроці Андрій опинився у воді по груди, а ще за два йому довелося вже пливти.
Намагаючись не наробити галасу гравієм, що осувався з-під ніг, він видерся нагору і, притискаючись до іржавих тросів та балок, повільно рушив до протилежного берега.
На цій ділянці було дуже багато мерців, які висіли, зачепившись за рване залізо, або лежали, затиснуті між конструкціями. Декотрі вже наполовину розклалися. В одному місці досить довгий відрізок мосту був просто встелений тілами, й Андрієві довелося, тамуючи огиду, ступати просто по них.
Зрештою, він щасливо подолав найважче місце і вже був посередині шляху, коли раптом правий берег спалахнув. Здавалося, загорілося відразу кілька сонць. Потанцювавши на воді, світлові стовпи швидко намацали на скаліченому тілі мосту людську постать і чіпко вхопилися за неї, аби вже не відпустити.
А потім по залізу шваркнув різкий вихор ударів. Наче дублюючи їх, із берега долинув розсип коротких сухих звуків, чутих Андрієм сотні разів. Кулі. Тепер йому кінець. На такій відстані по добре освітленій цілі не промахнеться навіть дуже посередній стрілець.
Невидима палиця вдарила в праве плече, відкинувши руку кудись назад-вгору, і ледь не скинула його у воду. Болю Андрій не відчув, але рука одразу почала німіти. Майже тієї ж миті інша куля черкнула по стегну, вирвавши добрячий шмат м’яса. По нозі потекло тепле.
У таборі Темних теж здійнялася тривога. Почувся лемент, на березі заметушилися смолоскипи, а потім звідти посипався рясний дощ стріл.
Опинившись між двох вогнів, Батлук забився у якесь сплетіння труб та балок. Але якщо стріли Темних дістати його вже не могли, то кулі метал півдюймової товщини дірявили, мов папір. По чіткому стукотінню пострілів та силі кулі Андрій упізнав старого знайомого — АКМ, що його в армії давно було знято з озброєння. І дуже даремно. «Калашников» на відстані до чотирьохсот метрів пробиває залізничну рейку і проходить крізь стіну в півтори цеглини, а давши чергу впритул, можна продірявити бронетранспортер, мов старе корито. Андрій був приречений.
Із кожним ударом на одну діру в залізі ставало більше. Крізь це сито з боку міста вривалися жмути світла, й Андрій зовсім недоречно помітив, як це красиво. Ще одна куля зачепила руку, цього разу лише трохи подряпавши шкіру.
І раптом стрілянина вщухла, світла на мосту теж уже не було. Андрій обережно визирнув і побачив чотири білі промені, спрямовані вертикально вгору.
Він полегшено зітхнув, бо це був добре зрозумілий серед військовиків сигнал. Певне, в місті вирішили, що коли по втікачеві стріляють Темні, то його слід принаймні пропустити на свій бік.
Він виповз зі схованки і з усією швидкістю, на яку був здатен у своєму стані, рушив до рятівного берега, відчуваючи, що м’язи стають неслухняними, а в голові зростає порожнеча, в яку, здригнувшись, наче в порожню діжу, ринув простір.
Зціпивши зуби, на одній волі, Андрій продовжував свій шлях. Він знав, що втратив надто багато крові, а з нею тіло полишали і сили, і саме життя. Якщо він не встигне дістатися до берега до того, як втратить свідомість, то впаде у чорну воду й розділить долю тисяч бідолашних зомбі, які день за днем йшли на приступ міста.
Здавалося, минула ціла вічність, доки він доліз до останньої опори. Прожектори згасли, і попереду була сама лише темрява. Він визирнув. Нікого. І лише секунду потому Андрій почув неголосний оклик. Уже ні про що не думаючи, Батлук вивалився на прибережний пісок.
Певне, він на якийсь час втратив свідомість, бо наступне, що Андрій побачив, було вже миготіння дерев на крутих схилах. Його везли в просторому парокінному шарабані, а вмілі руки тим часом накладали пов’язку на розірване стегно.
Вони проминули річковий вокзал, поруч з яким темніли напівзатоплені пасажирські теплоходи, виїхали на вулицю Сагайдачного і вже за кілька хвилин були біля чепурного чотириповерхового корпусу лікарні.
Цілу дорогу Андрія безперервно торсали: «Не спати, не спати…»
«Ні, хлопці, — подумки звертався до них Батлук, — тепер я не помру. То було би неправильно. То було би по-дурному і, чорт забирай, дуже нечемно з мого боку».
Екіпаж зупинився біля службового входу, де на нього вже чекали. Втомлений лікар у зеленому, погано відмитому від кривавих плям халаті прямо на місці увігнав Андрію два повнісіньких шприца якоїсь гидоти, від чого йому ще більше закортіло спати.
— Зі Святошина? — поцікавився лікар, доки санітари обережно вкладали Андрія на ноші та розрізали одяг, аби дістатися до ран.
— Ні, від Московського мосту, — відповів один із тих, хто віз його сюди, високий кремезний молодик у старій камуфляжній куртці. — А що, звідти була атака? Ми не чули.
— Не надто сильна, — кивнув лікар, — від Святошинського озера.
— Вони завжди тиснуть з боку Кільцевої, — погодився хлопець. — А от ваш клієнт — то зовсім інша справа, перейшов із того берега, переліз мостом. Відчайдух.