— І ви в нього стріляли! — вигукнув лікар, оглядаючи рани.
— А що ми мали робити? Доки розібралися…
Андрій чув усе те, наче крізь вату. Час від часу він провалювався у напівсон, з якого його виводили ці голоси та обережні доторки санітарів.
— Гаразд, — промовив лікар, — давайте його до хірургії.
Доки Андрія піднімали на четвертий поверх, лікар якимось чином випередив санітарів і вже чекав в операційній. Санітари професійно перекинули Батлука на стіл, і хірург заходився зрізати з нього залишки одягу.
— Ну що ж, — через деякий час промовив він, — вам, можна сказати, пощастило. Рани безпечні, ані кістки, ані суглобну сумку не ушкоджено, тож, гадаю, завтра ми ловитимемо вас по всій лікарні.
Андрій скосив погляд на купу металу, що зблискувала у ванночці для інструментів, і недовірливо скривився. Лікар помітив той погляд і підбадьорливо посміхнувся:
— Нічого страшного, почищу рани, зробимо перев’язку та й усе. Навіть знеболювальне не колотиму.
Вправні руки лікаря робили свою справу. Біль, який спочатку начебто притих, тепер знову нагадав про себе нервовими злими поштовхами.
— Оце так мускулатура, — підморгнув лікар юній асистентці, — рекомендую.
— Дякую за комплімент, — вичавив із себе Андрій.
— Нема за що, це не комплімент, це — констатація факту.
Андрій посміхнувся. Йому стало якось незвично тепло навіть на цьому жорсткому і незручному столі. Біль відійшов, наче боявся потривожити, здути це невагоме запинало. Андрієві здавалося, що він давно-давно знайомий із цими напівприхованими під марлевими пов’язками обличчями: уважними сірими очима лікаря й карими зацікавленими — дівчини. Наче довгі роки він жив поруч із цими людьми, знав їхні вдачі та звички…
Звідки це враження? Чому йому так спокійно і затишно? Повільно, крок за кроком Андрій повернувся назад, у минуле, щоб віднайти той момент, коли все почало змінюватися, і, здається, знайшов, зрозумів.
Власне, і розуміти тут не було чого, він просто настільки вже відвик від звичайного людського спілкування, від атмосфери співчуття та доброзичливості, що тепер усе це, подібно до затяжки сигаретою після тривалої перерви, викликало якусь ейфорію — дивне відчуття, наче змішалися тиха радість та легкий дискомфорт.
Які ж вони всі рідні, ці люди!
— Ну ось, — нарешті сказав хірург, — рани ми почистили, ту, що в боку, довелося залатати. Ну, а взагалі, ви — молодець. Переливання крові не знадобиться, лише…
Він повернувся до асистентки і попрохав:
— Тетянко, прослідкуй, щоб нашого гостя два-три дні гарно погодували, ну і, вибачаюся, з педикульозом щось треба робити.
Лікар зламав ампулу і став набирати ліки у шприц.
— А тепер, якщо ви не заперечуєте, я дам вам снодійне. Необхідно, аби ви поспали.
Андрій відчув ледь помітний укол, від якого одразу приємно запаморочилося у голові.
— Ну от, порядок.
— Лікарю…
Андрій знайшов руку в гумовій рукавичці.
— Так?
— Спасибі.
Розділ двадцятий
Рани справді виявилися не такими серйозними, як це виглядало, і вже за день Андрій гуляв лікарняним подвір’ям. Хоча серед персоналу та пацієнтів і прокотилася новина про людину, яка прорвалася у місто крізь лави Темних, однак ніхто з них Андрієві не надокучав. Окрім часу, необхідного для лікувальних процедур, він був абсолютно вільний.
Уперше за довгі місяці Батлук насолоджувався спокоєм та безпекою. Зранку, прихопивши із собою книжку, Андрій виходив надвір, влаштовувався на лаві десь у самій глибині алей і уявляв, ніби нічого з того, що він пережив, не було, ніби місто за лікарняною огорожею живе своїм звичним життям.
Його настрій не зіпсувався навіть тоді, коли Андрій помітив, що подвір’я лікарні ретельно охороняється і за ним самим приглядають люди в цивільному.
Він просто дивився на небо, на сонце, вдихав пахощі осені, що народжувалася, і слухав, як перегукуються горобці, голоси яких він майже, забув.
Увечері до нього прийшли перші відвідувачі. Хоча обидва були вченими, важко було уявити людей, більш несхожих один на одного, ніж вони.
Професор Арутюнян, маленький, опецькуватий п’ятдесятирічний чоловік в окулярах, крізь товсте скло яких на світ здивовано дивилися величезні очі, притискав до себе потерту валізу, в якій, певне, не було жодного папірця.
Антон Богданович Онопрієнко більше був схожий на боксера-середньоваговика, ніж на вченого: атлетична фігура, швидкі точні рухи. Його обличчя випромінювало впевненість і силу. Дивлячись на нього, здавалося — ніщо не може заскочити його зненацька.
Онопрієнко був наймолодшим і, мабуть, найвідомішим широкому загалу членом Академії наук. Незважаючи на неповні тридцять п’ять років, він уже вважався одним із провідних у світі спеціалістів з проблем часу-простору. Андрій колись читав кілька науково-популярних статей, автором яких був академік.
Привітавшись, гості всілися на лаву. Арутюнян увесь час якось нерішуче поглядав на колегу, і, мабуть, через це Андрій вирішив, що професор почувається трохи ніяково.
— Вас можна привітати, Андрію, — почав розмову Онопрієнко, — далеко не кожному щастить прорватися до міста крізь їхні лави.
— А я не проривався, тому й поталанило.
— Оце вже точно. На щастя, у той момент не було снайпера… А охорона не повинна витрачати багато набоїв.
— Оголосіть їм догану, — буркнув Андрій.
— Уже, — розсміявся Онопрієнко, — звільнили без вихідної допомоги.
— Антоне… — Арутюнян похитав головою.
— Та жартую, звичайно, — відмахнувся той, — я ж люблю чорний гумор.
— Оце вже ні, навіть такого гумору ти не маєш, — гмикнув професор, — тому облиш це, не дратуй оточуючих.
— Та Бог із ним, Андрій мене вибачить, чи не так?
Батлук зітнув плечима. Він губився у здогадах відносно мети цього візиту. Власне, якщо подумати, то його або перевіряють, або ж їх просто цікавить, як воно там, на тому березі. Певне, люди звідти з’являються у місті не щодня.
Тим часом Арутюнян почав цікавитися, як Андрієві тут живеться.
— Ми, звичайно, зробимо все можливе, аби ви почувалися добре, і мали все необхідне. Ви для нас — неоціненний скарб.
— Ви би краще гарненько перевірили цей скарб, а раптом я — Темний або ще гірше — демон.
— Ну, демони — це виключено, а щодо перевірки…
Онопрієнко ніяково усміхнувся і промовив:
— Армен Ашотович — гарний спеціаліст з біоенергетики. Він вас оглянув, коли ви спали. Ви маєте рацію, Темні часто намагаються проникнути до нас, і треба бути вкрай уважними. Так от, ви — не Темний.
— Красно дякую, — посміхнувся Андрій.
— Нема за що, — незворушно відповів Онопрієнко. — Але ваш енергетичний потенціал відрізняється від звичайного людського. Ви — Обраний. Ви — один із тих, заради кого ми все ще тримаємося тут, на кого сподіваються рештки людства.
— Ого…
— Пізніше ми все вам пояснимо, але спочатку хотілося б вислухати вашу історію.
Він повагався і додав:
— Звичайно, якщо ви готові говорити.
— Ну що ж, — Андрій зітхнув, — можна спробувати.
— Ви начебто проти?
— Не проти, але…
Як їм пояснити? Андрій і сам не міг розібратися у своїх почуттях. Минуле — мов заборонена зона, яка зовні здається не такою забороненою, як є насправді, але в яку не можна заходити в жодному разі. Він це пережив, він живий. Цим людям здається, що воно, це минуле, вже не може дістати. Та для Андрія навіть просто дивитися, як воно шаленіє за непробивним склом часу, — неможливо, страшно і небезпечно. І розум, і душа сахаються від кожного його кидка на прозору стіну.
— Скажіть, вам просто цікаво, чи… це важливо?
— Це важливо. Дуже важливо, — відповів Онопрієнко, — спробуйте не випустити жодної деталі.
Добираючи слова, Андрій почав розповідати. Можливо, вони хотіли почути щось інше, можливо, вони прийшли за якимись конкретними відомостями, однак Андрій говорив про своє… Для нього зараз їхні інтереси були другорядними.