Дитинство і юність, школа й перше кохання, військові марші та студентські сабантуйчики — все це проходив Андрій, долаючи тамбури забутих подій та імен.
Вчені мовчки слухали. Ані пари з вуст. Андрій, заглиблений у розкидану часом пам’ять, не бачив, наскільки уважно вони все це сприймали, та його це і не цікавило. Він просто згадував…
Лише одного разу академік щось перепитав, але тут-таки й замовк, зачувши розлючене шипіння Арутюняна.
Коли він закінчив, було вже темно. Над містом, яке скупо освітлювалося нечисленними ліхтарями, висіли зірки, яких зазвичай у мегаполісах не видно. Крізь уже по-осінньому холодне повітря креслили свої траси метеори.
— Те, через що ти пройшов, — подвиг, — перервав мовчанку, що запала, Арутюнян. — Не знаю, мабуть, я не бажав би опинитися на твоєму місці.
— Ще б пак, нічого приємного в цьому немає.
— А ця твоя хвороба — і не хвороба зовсім.
— Із деякого часу мені це вже відомо, хоча природу цього… явища я так і не зрозумів.
— Ти ж знаєш, у Всесвіті ми не самі. Існують інші світи, і посланці одного з них зараз тримають в облозі місто.
Онопрієнко підвівся і почав проходжуватися вздовж лави, видно, так йому було легше говорити.
— Так от, те, що з тобою відбувалося, — це лише перешкоди, побічний ефект від спроб встановити з тобою обопільний контакт. Це було дуже важко, довго пояснювати, а ти, певне, втомився. Якщо коротко, то створінням Світла останнім часом неймовірно важко пробитися на Землю, це потребує колосальних затрат енергії. Складність полягає в тому, що псі-випромінювання певних частотних параметрів передається не лише крізь час та простір, але і крізь один вимір, котрий є комбінацією часу та простору. В цьому випадку вони виступають не тільки фізичними величинами, але і як постійні системи координат, в яких суб’єкт існує по відношенню до Всесвіту.
Помітивши, як спохмурнів Андрій, академік запитав:
— Незрозуміло?
— Чесно кажучи, не дуже.
— Не переймайся, на Землі й у старі часи навряд чи знайшовся хоча б десяток людей, які до кінця розуміли б, у чому тут річ. Власне кажучи, цього не знає у нас ніхто. Донедавна не існувало навіть відповідної методики, визначень, які б розкривали ці процеси. Отже, якщо спрощено, уяви собі систему координат, де один вектор — це час, другий — простір, а третій — простір-час.
Онопрієнко накреслив на землі трикутник.
— Дивіться, ось геометрична фігура, вона має якісні й кількісні характеристики: довжина сторін на площині та період часу, в якому вона існує. Ось вона є. А ось, — Онопрієнко витер трикутник, — її немає.
Андрій кивнув.
— А тепер уяви, — продовжував академік, — що довжина однієї сторони трикутника вимірюється у сантиметрах, а другої — у секундах. Є ще й третій параметр характеристики цього трикутника — час існування.
Онопрієнко знову витер малюнок.
— Ну, гаразд, а до чого тут я? — запитав Батлук. — Те, що я — Обраний, чув не лише від вас, але мені так і не пояснили, що ж це означає. Хто ж я?
Академік зітхнув:
— Той, чия душа вічно залишається на Землі аж до тих пір, коли прийде Царство Боже. Вона переходить із тіла у тіло, спить, доки не настане час їй прокинутися, щоб захистити людство від загибелі. Ти — один із тих, кого наділено якостями і світу Світла, і світу Темряви; ти однаково належиш і їм обом, і Землі; ти — один із мільйонів звичайних смертних. Та навіть серед Обраних ледве десята частина доживає до Битви, решта або пропадають у психушках, або накладають на себе руки, не в змозі знести фізичних та духовних мук.
— Ви сказали, є й інші?
— Є. І всі вони, ті, хто почув Заклик, прийшли до найближчого Святого міста. Завтра ти з ними познайомишся, завтра ви почуєте, заради чого тут зібралися.
Розділ двадцять перший
Уранці в двері його кімнати постукали. На порозі стояли головний лікар та двоє незнайомців, у котрих легко можна було впізнати перевдягнених у цивільне військовиків.
— Доброго ранку, — привітався лікар, — тут до вас приїхали.
— Добридень, — один із військовиків просунувся до кімнати. — Ми від академіка Онопрієнка, за вами, Служба безпеки.
— Мені треба одягнутися.
— Звичайно, звичайно, ми зачекаємо надворі.
За півгодини Андрій у супроводі чотирьох співробітників Служби безпеки їхав Києвом у двокінному екіпажі.
Ці хлопці абсолютно не були схожі на конвоїрів чи наглядачів. Вони багато жартували й залюбки відповідали на будь-які запитання.
Відчувалося якесь особливе ставлення до Андрія, це буквально читалося на їхніх обличчях, а Батлук останнім часом навчився добре розуміти не лише настрій людей, але й сприймати їхні думки, що поставали перед ним у вигляді розмитих емоційних картинок. Ці міцні, впевнені у собі хлопці відчували до нього не просто повагу — благоговіння у них змішувалося з чимось близьким до обожнювання.
Спитати? Ніяково. Замість цього Андрій поцікавився:
— А чому ви їздите на конях? Наскільки я зрозумів, у місті збереглися всі види транспорту. Коли діє вогнепальна зброя, є електрика, повинен бути й придатний до використання бензин.
— Є, — погодився один з офіцерів, — усе це працює, але лише в межах міста. Якщо привезти щось ззовні — це буде звичайне сміття; те, що побувало в Темному світі, ні до чого не придатне. А наші запаси обмежені: бензин ми використовуємо лише в крайніх випадках, переважно з нього виготовляють напалм для вогнеметів; а електроенергія подається на передову, до шпиталів, ну, і вулиці доводиться освітлювати, хоча б центральні. Мазут майже закінчився, ТЕЦ стоять. Учені пристосували ядерний реактор в Інституті прикладної фізики, але його потужності не вистачає, та й палива замало. Коней також мало, тому більшості доводиться ходити пішки.
— Зрозуміло.
— Як там, у Темних? — трохи згодом запитав супутник.
— Нічого гарного.
Вони під’їхали до Лаври. Екіпаж зупинився на вулиці, й Андрія через Надбрамну церкву провели всередину.
Лавру ретельно охороняли. Він помітив на стінах із півдюжини охоронців, на Великій лаврській дзвіниці було встановлено кулемет. Охоронці не поспішали, надаючи йому можливість роздивитися.
Із того часу, коли Батлук був тут востаннє, майже нічого не змінилося, хоча пройшло вже близько шести років.
Не було гомінливих різнобарвних групок туристів, більшість помешкань було зачинено, на деяких стінах сліпими плямами світилися місця, де раніше висіли стенди та реклами виставок — ото й усі зміни. Раз по раз Андрія з супутниками обганяли монахи. Більшість проходили мовчки, лише дехто вітався з охоронцями.
Лунко вдарив дзвін. Андрій озирнувся на Велику лаврську дзвіницю. Ні, не там.
— Скоро молитва в Трапезній церкві, — пояснив один із супутників.
На порозі старовинного двоповерхового будинку на них уже чекав високий священик із сивиною в акуратній чорній бороді. Він привітав охоронців і зовсім по-світськи міцно потис руку Андрію.
— Усі вже зібралися, чекаємо лише на вас.
Він провів Андрія нагору, де у великій світлій кімнаті було кілька людей, із яких Батлук знав лише Онопрієнка.
Проти дверей у пневматичному кріслі розташувався здоровезний чолов’яга, який одразу ж привернув увагу своїм виглядом. Андрій ніколи не зустрічав людини, могутнішої за Резо, але цей тип був важчий кілограмів на двадцять — півтора центнера могутніх м’язів без жодного граму жиру. У зрості він навряд чи переважав Резо, зате… Про таких говорять: поперек себе ширший. Під його тушею крісло прогнулося до самої підлоги і стогнало від найменшого руху велетня.
«Цікаво, — думав Андрій, дивлячись на кострубате, заросле кудлатою бородою обличчя, — чим його не били?»
— Знайомтеся, Гуго Карлсон, швед.
Той рикнув щось привітне і простягнув Андрію лапищу, в якій, певне, помістилися б чотири таких, як у Батлука, долоні.