— А це — Ганс Шмідт, — відрекомендував академік худого костистого чоловіка років тридцяти, одягненого в старовинну, місцями пом’яту кірасу.
Німець кинув на Андрія швидкий хижий погляд, який багато про що сказав Батлукові, похмуро кивнув і повернувся до огляду нігтів на руці, посіченій дрібними рубцями. Андрієві були відомі ці відмітини, такі залишаються від ураження вибухом модернізованої касетної бомби, коли тисячі майже невидимих голчасто-стрільчастих елементів викошують усе живе на сотні метрів довкола.
— А це — Ігор Кримов, він із Росії.
— Із Дону, — посміхнувся невисокий крем’язень у чотириколірному маскувальному «хамелеоні». На вигляд йому, мабуть, не виповнилося й тридцяти, і він був наймолодшим з усіх присутніх.
— Ян Сосновський, поляк, — не чекаючи, доки його відрекомендує Онопрієнко, назвався, легко підвівшись зі свого місця, хлопець, що сидів поруч із Кримовим. — Я, прошу пана, трохи про вас чув. Ви командували «Сірими пластунами». А я служив у «П’ятій корогві».
— Я теж знайомий із вашими хлопцями, — усміхнувся Андрій, — відмінні вояки, вмілі та сміливі.
— Так, то правда, — аж засяяв поляк.
Кримов скоса зиркнув на нього і буркнув щось невизначено-іронічне.
— Ну і, нарешті, Нікола Іванов.
Тільки зараз Андрій помітив невеличкого сухорлявого дідуся-бурята, котрий сором’язливо примостився у кутку.
— Ніколі було найважче сюди дістатися.
Батлук вражено подивився на маленького старого. Взагалі нереально було повірити в те, що таке можливо: подолати кілька тисяч кілометрів, нехай навіть і верхи.
— Повітряна куля, — пояснив Сосновський. — Нікола побудував повітряну кулю і летів більше місяця. Жодного разу не приземлився.
Бурят ніяково посміхнувся і чомусь похитав головою.
— Ну, от і познайомилися. З цього часу ви — одна команда. Не побоюся цих слів, але доля людства тепер залежить від вас.
Онопрієнко уважно подивився на кожного з п’яти Обраних і продовжував:
— Навіть саме ваше існування — таємниця, відома в Києві десятку-півтора людей. Більшість охоронців, які вдень і вночі наглядають за вами, не знають, кого саме вони охороняють. Ще вчора ви не знали один одного, а сьогодні об’єдналися заради досягнення спільної мети.
Раптом він замовк, прислухаючись. Десь поза стінами Лаври затріскотіли постріли, потім, уже ближче, пролунали багатоголосі крики.
Тієї ж миті заверещав телефонний зумер. Андрій здивовано подивився на стіл, де стояв апарат: він зовсім забув про існування таких речей.
Академік підняв слухавку, якийсь час мовчки слухав, кривлячись від гомону, що йому заважав, потім дав відбій, постояв, про щось роздумуючи, і пішов до виходу.
— Будьте тут, — уривчасто кинув він, побачивши, що решта посунула слідом, — будівля під надійною охороною, а ми без вас якось впораємося.
Коли він пішов, усі разом заговорили, перебиваючи один одного.
— Якщо вони гадають, що я відсиджуватимуся, поки всі там б’ються, то вони помиляються, — гудів Карлсон, пробиваючись до виходу.
Шмідт намагався його зупинити:
— Академік чітко висловився: ми повинні залишатися тут.
Звичайно, йому не вдалося б стримати цю гору, коли б у шведа не вчепилися Кримов та Сосновський.
— Пропусти! — Карлсон палаючим поглядом утупився у Шмідта. — Я ще ніколи не стояв осторонь бійки! Я не вмію ховатися!
— То доведеться навчитися! Невже ти думаєш, що крім тебе тут зібралися самі боягузи? Ти — солдат і повинен знати, що накази виконуються, а не обговорюються!
Твердий, непорушний погляд німця трохи охолодив запал вікінга. Він уже не рвався до дверей, а бігав від вікна до вікна, намагаючись розгледіти, що відбувається на вулиці.
У Лаврі було спокійно, стрілянина долинала звідкись із міста, щоправда, наближаючись і посилюючись.
Андрій підійшов до Сосновського:
— У мене таке враження, що академік тримає в кулаці все місто.
— Так воно і є, тільки не сам він, а разом із вченими та священиками.
— Але ж військовики… Я ж бачив, їх тут багато. Коли це було, щоб військовики поступалися керівництвом?
— Докерувалися, — усміхнувся Шмідт, підходячи, — те, що тут відбувається… вони зовсім не розуміються на цьому, військовики звикли покладатися на танки та резонатори, а тут… Я б сказав, що за обставин, які склалися, ідеальною була би влада священиків та педагогів. Людський фактор… Чуєте, як затято б’ються люди, які раніше навіть не чули один про одного. І з них лише одиниці хоча б віддалено розуміють, заради чого помирають.
— Так було й на війні, — заперечив Сосновський.
— Не скажи, — втрутився у розмову Кримов, — на війні хтось б’ється з почуття патріотизму, хтось — із ненависті, а хтось — за гроші. Все просто: бездумними бувають лише погроми, коли розпалені магнетизмом натовпу та безборонністю істоти рвуть та трощать усе, що бачать. А спробуй висидіти кілька місяців у брудних траншеях, дивлячись, як кожного дня навколо ходить смерть, і не маючи хоча б якоїсь благенької ідеї, яка би тримала тебе там…
Він не договорив. Несподівано зовсім поруч гримнуло, аж захиталася будівля, з вікон повилітало скло, і до кімнати тугим клубком увірвалася вибухова хвиля, кинувши усіх на підлогу.
— Ого, то вже не жарти!
Сосновський скочив і кинувся до вікна.
— Трапезна горить!
Не змовляючись, усі побігли надвір. Із церкви, що диміла, монахи виносили вбитих та поранених.
Вибух був настільки сильний, що зніс дах, усюди валялися шматки вапна, бита цегла, з вікон ліниво вихоплювалися рідкі язики полум’я.
Кримов та Шмідт пірнули в темний отвір дверей, з яких клубочився густий дим, і за хвилину винесли священика із залитим кров’ю обличчям. Молоденький хлопчина волав від болю і рвався з рук Ніколи, заважаючи зупинити кров, яка лилася з пошматованого стегна. Андрій кинувся на допомогу і побачив гострі уламки кістки, які стриміли, прорвавши сутану.
— Притисни його до землі, — не підводячи голови, наказав бурят.
Андрій навалився на хлопчину, краєм ока спостерігаючи, як вправні руки старого просто на очах без жодних ліків зупиняють кровотечу.
Із церкви вийшов Карлсон — він тягнув одразу двох непритомних монахів. Андрій покинув був старого, аби допомогти, та цієї миті пролунало шипіння гальмів, і з вантажівки, яка щойно підлетіла до церкви, вискочив Онопрієнко.
— Що ви тут робите?!
— Як це що, допомагаємо пораненим.
— Ану всі негайно назад! — аж загарчав академік.
— Але…
— Вам що, погано чути?! Поверніться назад, тут впораються і без вас, хутко!
Із вантажівки посипалися озброєні бійці спецзагону і почали оточувати Обраних щільним колом. Онопрієнко, залишивши Андрія, побіг до штабу.
Підійшов Кримов:
— Що там?
— Поклич наших. Академік чомусь щойно влаштував нам скандал.
Коли вони знову зібралися у знайомій кімнаті, Онопрієнко вже виглядав спокійним і незворушним, як і завжди. Він вибачився перед Андрієм, та догану все ж таки виніс.
— Вам не можна було виходити, навіть носа потикати з цієї кімнати не можна. На жаль, я не встиг цього вам сказати, тож частково це і моя провина.
— Але чому?
— Тому що там могла бути засідка. Вибачте за цинізм, але для нас ви дорожчі за всі храми разом узяті та й за всіх мешканців міста, включаючи і мене самого.
— Але ж там були поранені!
Онопрієнко зітхнув і терпляче, мов дитині, пояснив:
— Цей напад, Гуго, було організовано виключно через вас. Подумайте, наскільки їм важливо вас знищити, якщо у відволікаючій операції Темні поклали більше трьох десятків своїх найкращих агентів. І храм підірвали, бо вважали, що ви перебуваєте там. І коли б вони хоч трохи в цьому сумнівалися, на вулиці на вас очікувала б добряча команда відбірних горлорізів. Невже ви гадаєте, що це від гарного життя ми завезли вас сюди з такою пересторогою, поодинці? У будинку сидять два десятки колишніх працівників спецслужб, а Темні, підірвавши церкву, тепер на сто відсотків упевнені, що знищили вас.