— Зачекайте… так… так ви що, навмисне підставили монахів?!
— Вас це обурює? Знаєте, мене теж. Та це не той випадок, коли треба чинити з позицій гуманізму й совісті. Ціна надто висока, і я це розумію. А ви?
Запала тиша. Академік обвів поглядом принишклих гостей. Секунда. Друга. Всі мовчали, але що то була за мовчанка… Скільки болю, обурення…
Андрій уявив собі, що повинна переживати ця взагалі-то порядна людина, яка змушена була віддати на жертву, мов пішаків, ні в чому не винних людей.
— Отже, я забороняю вам виходити з цього будинку. Сьогодні переночуєте тут, а завтра вас переведуть в інше місце. Вечерю вам принесуть.
Антон Богданович повернувся і, не прощаючись, вийшов.
Розділ двадцять другий
Уночі ніхто не міг заснути. Крутилися на матрацах, покладених уздовж стін, зрідка обмінюючись притишеними репліками.
Сосновський із Шмідтом упівголоса почали обговорювати обставини нападу, поступово до розмови долучилися швед та Нікола, а згодом і Андрій, котрий ніяк не міг позбутися неприємного осаду в душі, що його залишила розмова з Онопрієнком. Навіщо він розповів усе те? Адже міг і промовчати… Чи йому треба було зняти з себе хоча б частину ноші, яку він добровільно взяв на себе і яку вже несила нести? Важко самому переживати таке…
Вони не помітили, як розмова перетекла в історії з колишнього їхнього життя. Виявилося, що Андрій, Кримов і Сосновський брали участь в одній війні. Спочатку Кримов воював проти своїх нових товаришів на боці Великого Азійського Союзу, головними учасниками якого були Росія, Іран та держави Середньої Азії, а потім, коли Росія перейшла на бік Європейської Коаліції, він мав шанс зустріти Батлука та Сосновського в шанцях на фронті проти Ірану, Китаю та Кореї.
Небагатослівний німець скупо повідомив про те, що він — скромний бухгалтер, працював у одній із найбільших транснаціональних компаній, але з півроку тому залишив роботу через напади «фіалкової хвороби» та спустошливі головні болі.
Андрій гмикнув про себе, згадавши рубці на руках Шмідта, але промовчав: не хочеш говорити — твоє право.
Ганс мав дружину та двох дітей, але що з ними трапилося, він не знав.
— Я саме проходив клінічне обстеження в Берліні, коли ЦЕ почалося, — сумно повідомив він.
Сосновський по війні залишився в армії.
— Я вже був би майором. У квітні пішло подання про присвоєння звання, але…
Швед довго відмовчувався, хоч як Сосновський намагався його «розкрутити», довго пихкав, кректав, потім усе-таки вичавив:
— Та що там казати… я і не вмію зовсім, мозку не вистачає. Я, скільки себе пам’ятаю, бився. Із школи мене за це витурили. Двічі сидів, але ще перед першою судимістю два роки виступав у кетчі.
Дивлячись на масивну постать Карлсона, що вимальовувалася на тлі вікна, Кримов зауважив:
— Б’юся об заклад, тобі непогано вдається.
— Ага, то все, що я умію.
І раптом Андрій похопився:
— Зачекайте, а як ми всі спілкуємося? Я усіх розумію, мене всі розуміють, а якою мовою ми говоримо?
У кімнаті вибухнув сміх.
— І до тебе нарешті дійшло. Тепер немає мов, усі мають одну.
— Але як?..
— Гадаєш, це комусь відомо? Та і яке це має значення, — зітхнув Шмідт.
— Хлопці, але ж це означає, що й національним відмінностям гаплик, — зауважив Сосновський. — Адже тепер німця від фіна чи британця не відрізниш. Певне, це й на краще, он скільки через це трагедій було.
— Гидко слухати! — раптово пролунав голос Кримова. — А тим більше від поляка, адже твій народ — один із найпатріотичніших. Як ти можеш таке казати? Нація — то мов одна велика родина, зі своїми радощами і бідами, своїми сварками і святами. І раптом зруйнувати все це, відібрати у людини цю родину, забрати пісні, традиції, національний дух, взаємодопомогу.
— Будь-яка людина, що живе на Землі, я вважаю, належить передусім Землі. Навіщо ж її заганяти у тісні кордони міжнаціональних тинів? Хто може заперечити, що об’єднана Європа початку двадцять першого століття краща за Європу, скажімо, середини двадцятого, покраяну кордонами? Спитай у будь-якого європейця, в якій Європі він воліє жити, що він відповість?
— Але нації все одно залишилися! — запально перебив його Кримов. — І ніхто не збирався перемішувати їх у єдине космополітичне болото.
— Усе до того і йшло. Хіба погано, коли зникає одна з перетинок, що поділяють людей?
— А хто тобі сказав, що то перетинка? Ось ти — поляк, я — росіянин, а Гуго — швед. Але ми всі тут, бо це питання людяності. Хто говорить, що коли люди живуть кожен зі своєю родиною, то вони вже автоматично є ворогами?
— Але так було не раз…
— Можливо, я помиляюся, не знаю, — раптом втрутився Нікола, — але я згоден із Ігорем. Кожен народ — індивідуальність, і повинен таким залишатися. Візьміть так звані малі народності тієї ж таки Півночі. Сотні років ми жили так, як звикли, як вважали за потрібне, мали свою культуру, свій уклад, свої страви і житло. Варто було прийти чужинцям, які сказали: «Ви живете не так, ви — дикуни; ось вам будинки замість чумів, ось вам рушниці замість луків і всюдиходи замість оленів», — і… не стало евенка, не стало тунгуса й ороча, не стало чукчі. Але й нових народів не вийшло, і ороч, і тунгус перетворилися на скалічених потвор, виродків, які й від старого відвикли, і нове пасує їм, мов корові сідло.
— Та що ви кажете, — в’їдливо промовив Сосновський, — виходить, краще було б, аби ви досі жили у кам’яному віці? Вам що, не подобаються гаряча вода й медичне обслуговування?
— У тім-то й річ, що подобаються, — зітхнув Нікола. — Та я не про це. Зрозумійте, кожен народ, як і кожна людина, має право на саморозвиток, на власну самобутність. Народ мудрий, він сам знає, що йому запозичити в інших, а від чого відмовитися, а ви хочете запхати усіх до одного казана — нехай варяться. От ви іронізували щодо гарячої води. А коли прислухатися, то дуже схоже на претензії покерувати мною, ніби вам краще за мене, бурята, відомо, чого я насправді потребую.
Він помовчав трохи і додав:
— Але й націоналізм повинен бути, кхм… Із ним дуже обережно треба поводитися. Це палиця з двома кінцями.
Нікола повернувся вбік Кримова і сказав:
— Вас націоналізм об’єднав у державу і врятував від кочовиків. І той-таки ваш націоналізм приніс біду нам, народам Сибіру, та й не лише нам.
— А для цього слід розуміти різницю між націоналізмом і шовінізмом, — у тон йому продовжив Кримов.
— Ні, хлопці, ці речі недалеко одна від одної стоять, — промовив Отто, — краще вже в такому випадку говорити про патріотизм.
— Згоден.
Андрій мовчки слухав дискусію, яка, здавалося, виникла нізвідки. Як відкрилися у ній люди, з котрими він ділить цей притулок, з якими він, можливо, пов’яже свою долю. Ні в чому не показує себе людина так цілісно, як у суперечці. Забуто вже, що не існує зараз людства, немає цивілізації — і вони говорять про народи як про щось таке, що реально існує.
Чи ж не іронія долі, що нас досі хвилюють ті самі проблеми, що й раніше? А може, це зовсім не випадковість? Бацили хвороб, які вбили людство.
«Ні! — Андрій відкинув цю думку. — Серед нас немає головної зарази — байдужості та нетерпимості. А це значить, що ми — здорові, ми — просто ЛЮДИ».
— Я — не націоналіст, — буркотів тим часом Кримов, — я — патріот. Але коли мені кажуть, що існування народу, за який мої предки півтисячоліття клали голови, гальмує світовий прогрес, то це вже казна-що.
— Який там прогрес, вулицями демони ходять, а вони стосунки з’ясовують, — гмикнув Шмідт, — лягайте спати краще.
— Гаразд, Ігорю, не ображайся, — примирливо сказав поляк, підпушуючи подушку, — я ж…
— За що ображатися? — щиро здивувався Кримов. — Це що, по-твоєму, образа? Кожна людина повинна мати свою думку, і погано, якщо вона її не захищає, без мордобою, звісно. Тому твої «вибачення» не приймаються.
Влаштувавшись зручніше на жорсткій постелі, Ігор позіхнув і додав: