— Тільки ти все одно неправий.
Рано-вранці, коли ще було темно, їх розбудили. Онопрієнко вже був тут, з нетерпінням чекаючи, доки всі вмиються та поснідають.
Вийшовши надвір, вони побачили біля ґанку облізлий фургон із написом «Хліб».
— Незручно, звичайно, це не автобус, але для нас нормально. Ми спеціально протягом місяця ганяли його вулицями саме для такого випадку — всі вже звикли, що вранці машина розвозить хліб по роздавальних пунктах. А тепер вона повезе вас.
Вони швидко повантажилися, фургон рушив і через непомітну бічну браму вислизнув у місто. Їхали мовчки. У вузькі шпарини можна було розгледіти шматки міського пейзажу; зрідка зблискувало широке дзеркало Дніпра. — Нарешті машина повернула, заїхала у вузьку браму й зупинилася. Коли Обрані вилізли з машини, Андрій присвиснув. Він мешкав тут ще студентом, коли у складі археологічної експедиції брав участь у розкопках на Подолі.
Це був Китаєвський скит.
Он там праворуч — стара двоповерхова будівля, яка слугувала їм за гуртожиток, а далі — спуск до знаменитих ставків, у стародавні часи викопаних ченцями.
— Ось тут ви і мешкатимете, — підійшов до них Онопрієнко, — правила ті самі: за браму ані кроку, територією скиту по одному не ходити. Поки що розташовуйтеся, увечері зустрінемося, продовжимо розмову, яку ми не завершили в Лаврі.
Із сусіднього будинку вийшов Арутюнян, щось крикнув, й академік швидко попрощався.
Обрані підхопили свої нечисленні речі й розійшлися по кімнатах. Батлук здивувався, коли Ігор та Ян вирішили оселитися в одній кімнаті, — йому здавалося, що поміж ними повинні були виникнути певні тертя. Цього не сталося, обидва жартували, сміялися та кепкували один з одного.
Андрієві в компаньйони дістався мовчазний бурят. Утім, його це абсолютно влаштовувало. За ті півтори години, що вони облаштовувалися, Андрій з Школою не промовили й десятка фраз.
Коли вони нарешті зійшли вниз, тут не було лише Шмідта. Кримов, Сосновський та Карлсон вже сиділи навколо журнального столика з картами у руках.
— Давай до нас, Андрію, розпишемо «пульку».
— Я не вмію, — відмовився Батлук.
Замість нього до столика сів Нікола. Несподівано виявилося, що він чудово грає в преферанс.
Андрій зручно вмостився в потертому кріслі й спочатку слідкував за грою, та він мало що розумів у картах, які миготіли на столі, і поступово його думки перескочили на інше.
Зрозуміло, що попереду на них усіх чекає щось значуще, недаремно ж їх зібрали всіх разом. А коли врахувати, що всі вони, за винятком, можливо, Ніколи, висококласні бійці, то можна здогадатися, що попереду в них буде чимало бійок.
Та що можуть вдіяти п’ять-шість людей у світі, де володарює колосальна потойбічна сила, масштабів якої не можна навіть уявити? На що здатне це місто — крихітна частка серед безмежного моря темряви, де не світилося жодного бодай крихітного вогника? Скільки воно ще здатне триматися? День? Місяць? А потім сюди посунуть натовпи виючих перевертнів, і навіть смерть зміниться у своєму тисячоліттями знайомому обличчі.
Але ж ці вчені на щось сподіваються! Ох, з якою ж обережністю вони ставляться до шістки Обраних, що зібралися тут з усіх куточків Європи! Андрій ладен дати руку на відсіч, що фургон, який перевіз їх сюди, не супроводжувала величезна охорона лише тому, що вулиці, якими він пересувався, було щільно перекрито. Так не охороняють навіть президентів.
Його думки перервала поява посильного, який передав, що академік Онопрієнко та професор Арутюнян чекають на них у будиночку біля церкви.
Окрім учених, там був ще й священик, той самий, що зустрічав Батлука в Лаврі.
— Знайомтеся. Це — отець Сергій, — відрекомендував його Арутюнян. — Відсьогодні він також є членом вашої команди.
Ось тобі й маєш! Андрій був уже майже переконаний, що вони мають провести якусь вилазку в стан ворога, але батюшка… Навіщо?
— Команда, команда… Нам постійно товчуть, що ми — команда, — подав голос імпульсивний Кримов, — але що за команда? Що ми робитимемо?
— Не поспішайте, — заспокоїв його Онопрієнко, — ви про все дізнаєтеся. Але для того, аби до кінця усвідомити, що вам належить зробити і наскільки це важко, треба гарно розібратися у суті того, що зараз відбувається на Землі, чому ми не маємо вибору.
Він почав говорити, і з цієї миті Обрані, перетворившись на саму увагу, не вимовили ані звуку.
— Усім вам добре відомо про те, як насправді влаштовано Всесвіт. Три світи. Хаос та Сатана. Сатана, що повстав і будь-що прагне захопити владу, Сатана, який не зупиниться навіть перед власною загибеллю та знищенням Всесвіту, аби домогтися свого.
Академік помовчав, обвів поглядом людей, що уважно його слухали, і продовжив:
— Ваше завдання — зупинити його. Зупинити підкорення світу Злом, повернути Землю на нейтральну позицію між двома іншими світами, де їй і належить бути. Це важко, а то й неможливо, але ви це зробите. Ви — Обрані, ви — ті, чиї душі вічно живуть у цьому світі, аби захищати його.
— Чому ж Бог сам не зупинить Сатану? — запитав Кримов.
— Він і зупиняє. Вашими руками.
— Надто ненадійна ми сила для цього, вам не здається?
— Що ви, — посміхнувся Онопрієнко, — ви навіть не уявляєте, наскільки це не так. Ви ж бо — знаряддя Господа, Його зброя. Що може бути могутнішим за це?
— Гаразд, але як ми це зробимо? Як перемогти легіони, що заполонили Землю? Для цього знадобиться щось сильніше за водневу бомбу.
— Така зброя є, — сказав Арутюнян.
Він підвівся з крісла і перемістився на підвіконня, щоб бути у полі зору всіх присутніх.
— Захопивши Землю, Сатана досяг лише часткового успіху. Насправді ж йому потрібні не територія, не люди, а енергетичний потенціал нашого світу, оволодівши яким, він зможе боротися за об’єднання під своєю владою усіх трьох вимірів.
Нашу планету немов оперезують енергетичні лінії, які мають доволі складну конфігурацію. Вони перетинаються, утворюючи своєрідну мережу, але розташовані приблизно в одній смузі, завширшки близько півтори тисячі кілометрів. Цей «пояс» зміщено на північ від екватора, що обумовлюється нахилом планети. У місцях перетину ці лінії утворюють енергетичні вузли, саме в них і розташовано центри світових релігій. Християнські: Рим, Київ, Стамбул, точніше, Константинополь; ісламські: Мекка та Медина; буддійський Тибет, ну і ще даоський монастир в Японії. І доки хоча б один із цих центрів у наших руках, встановлення влади Сатани над світом майже неможливе. Тому він і поневолив людей, тому і йдуть на штурм Темні, тому й гонять на забій тисячні натовпи бездушних зомбі. І коли впаде остання твердиня, влада Сатани над Землею стане повною. Зараз виникла певна патова ситуація: енергетика Землі ще непідконтрольна Злу, але й вигнати його, звісно, ми не в силі.
Однак вихід є. Єдиний для нас вихід. Десь у горах Тибету під час Великого Перемир’я, закриваючи для себе нашу реальність, представники двох інших світів залишили Храм. Центр, у якому сходяться всі енергетичні лінії. Заволодівши ним, можна викинути Сатану з нашого світу, відбудувати колишнє поле-ауру. Центр той настільки могутній, що за його допомогою з планетою можна зробити майже все: і знищити її, і просунути в часі чи просторі, і навіть змусити танцювати навколо Сонця… Отож не треба гадати, що вчинять апологети Сатани, коли захоплять цей Храм.
— Він теж в облозі? — поцікавився Шмідт.
Арутюнян похитав головою:
— Нікому точно не відомо, де той храм, як він виглядає і як діє. Вчені, які його створили та захистили від непроханих гостей всіма досягненнями науки та магії обох світів, добровільно пішли з життя, аби інформація про розташування Храму та систему його захисту не потрапила випадково ані в ті, ані в інші руки.
Сатана довго намагався знайти його. Сотні емісарів, десятки експедицій прагнули здобути ці знання. Найближче до розгадки підійшов на початку двадцятого сторіччя один російський художник та філософ. Інформацію зашифровано в його картинах, у сповнених незвичайних форм та кольорів пейзажах Тибету. Та коли Сатана дістався Землі, виявилося, що в цій інформації є невелика, але така, що істотно вплинула на точність визначення координат, помилка. Це і не дозволило поки що Темним відшукати Храм. Але вони шукають…