— А вам, вам відома ця таємниця? — хвилюючись, запитав Кримов.
Професор похитав головою:
— Ані мені, ані Антону Богдановичу це невідомо. Це відомо отцю Сергію.
Усі повернулися до священика.
— Йому єдиному Світло доручило це Знання. Невідомо, як і звідки його отримали ТАМ… Певно, вони також організовували свої експедиції.
— І тепер ми маємо знайти той Храм, — кивнув Андрій.
— Так. Із вами піде отець Сергій. Усі ви прекрасно розумієте, наскільки важливим є його життя. Окрім вас, практично з кожного святого міста вийде подібний загін. Чим більше буде цих груп, тим вищі шанси на успіх, хоча навіть у цьому випадку вірогідність позитивного результату мізерна, якщо зважити на математичні розрахунки, адже проти вас виступлять усі сили Темного світу. Єдина наша перевага в цій грі — Темним невідомо, де і коли саме на вас чекати, в усякому разі, я дуже на це сподіваюся.
— Коли треба виходити?
Академік посміхнувся:
— Учора…
Розділ двадцять третій
Вони розраховували, що група вирушить за три-чотири дні, але насправді на підготовку довелося витратити вдвічі більше часу. Андрій, якого за спільною згодою було обрано командиром, навідріз відмовився форсувати події. Зі свого колишнього досвіду йому було відомо, що краще втратити день на підготовці, ніж потім втратити життя через дрібницю, яку не вдалося передбачити.
Уже наступного дня після розмови з ученими Батлук, Сосновський та Кримов зачинилися у віддаленій кімнаті й до глибокої ночі, обклавшись великомасштабними мапами, визначали приблизний маршрут і складали списки необхідного спорядження та харчів. Тут-таки у старому електричному чайнику кип’ятився міцнющий чай, що його поглинали у неймовірній кількості.
Непосвяченому важко оцінити всю складність подібної підготовки, адже потрібно все прорахувати, взяти до уваги кожну дрібницю і разом із тим не прихопити із собою нічого зайвого: спробуй навантаж людину двома десятками кілограмів усякої всячини, чи зможе вона з таким «пакуночком» за плечима долати відстані до шістдесяти кілометрів на день та ще й битися? Тут потрібен лише досвід.
Сперечалися, до хрипоти обстоюючи свою правоту. Однак іноді забували, що багато чого з речей, які раніше були просто необхідні, тепер, потрапивши за межі Києва, перетворювалися на сміття, бо зовсім втрачали свої властивості. Компакт-пальне не горіло, пластик альпенштоків десантних наметів гнувся, мов гумовий, а таблетки для знезаражування води перетворювалися на отруту. Тож кожну річ перед тим, як включити до списку, виносили на крихітну ділянку місцевості, де діяли закони Темного світу, але яка була ще в руках киян.
Онопрієнко якось подивився на солідний список і стурбовано похитав головою:
— Навіть не знаю, чи зможемо ми все це знайти у достатній кількості. Дещо ледве дістали в єдиному примірнику для експерименту на придатність. Може бути так, що чогось у місті просто не виявиться.
— Не хвилюйтеся, Антоне Богдановичу, більшу частину цього ви знайдете на базах колишньої Служби безпеки.
— Гаразд, спробую зібрати все якомога швидше, — сказав він, ховаючи список до кишені. — А я, власне, зараз приїхав саме до вас, — звернувся він до Андрія. — Треба поговорити віч-на-віч.
— Гаразд.
Вони вийшли надвір і вузькою тінистою алеєю пройшли до будинку, який академік перетворив на свій тимчасовий штаб.
— Віскі? — Антон Богданович вийняв із шафи літрову пляшку з чорною етикеткою. — Справжнє, шотландське.
— Дякую.
Вони випили, помовчали, потім академік запитав:
— Чув, ви вже спланували свій маршрут?
— Звичайно, це найперше, що робиться, бо залежно від того, яка місцевість нам трапиться дорогою, підбирається спорядження.
— Я так і думав. Покажіть.
Онопрієнко дістав з шафи мапу України і розклав на столі.
— Але ж тут лише частина теренів, — здивувався Андрій.
— Мене цікавить саме український відрізок.
Андрій схилився над мапою і повільно провів олівцем по Дніпру.
— Ми планували вийти з Києва водою. З огляду на облогу, це зробити набагато легше і, головне, безпечніше. Навряд чи вони мають тут щось здатне наздогнати нас на воді.
— Ну, що ж, розумно, — схвалив Онопрієнко. — Проте ось тут вам доведеться зійти на берег і далі просуватися суходолом.
— Але якщо ми спустимося водою аж сюди, — показав Андрій, — то найкоротше вийдемо до Криму, а звідти, морем, до північної Туреччини.
— Річ у тім, що ось тут, кілометрах у сімдесяти від ріки, на вас чекатиме орда Алі-Хана.
Андрій навіть не второпав спочатку, про що йдеться, але Онопрієнко, звісно, жартувати і не думав.
— Кочовики? Це що, дванадцяте сторіччя? Звідки кочовики?
— Ти вже зустрічав печерних людей, пам’ятаєш? — усміхнувся Онопрієнко. — Навіть жив із ними. Чому б не поспілкуватися з кочовиками?
Він знову наповнив чарки, зробив зі своєї ковток і продовжив:
— Зараз кожен виживає, як може. Постійна міграція хоч якось захищає від Темних.
— А що ми робитимемо у цих хлопців?
— Там ви зустрінетеся з провідником.
— Провідник — то добре, звичайно. Але наскільки варто затримуватися через нього, чи так уже він допоможе виграти час? І без того дорога достобіса далека.
— Він вам потрібен, — твердо промовив академік, — це не лише моя думка.
Він помовчав і додав тихо:
— Часу у вас майже не залишилося. Ми отримали повідомлення… Стамбул та Медина впали, їхні групи так і не встигли вийти. Нам не відомо, як складаються справи в Китаї та Японії, але, скоріше за все, трагедія сталася і там — ми не отримуємо радіопередач.
— Рим?
— Поки що тримається, у них інфразвукові резонатори, а проти такої зброї Темним — зась. Але їхня група нечисленна і слабка, тож сам розумієш…
— Отець Сергій знає?
— Звичайно, йому це було відомо ще вчора.
Андрій підвів голову і пильно подивився в очі Онопрієнка.
— Послухайте, Антоне Богдановичу, хто фактично керує групою: я чи священик?
— Ти. І священик. Зрозумій, лише йому відомо, як подолати систему захисту Храму, йому довірено це знання. Але твої прерогативи військового командира, звісно, залишаються у силі. У цьому питанні тобі підкоряються всі, й він також. Беззастережно.
Андрій повернувся до своєї кімнати вже за північ, але Нікола ще не спав. Сидячи на ліжку, він перебирав якісь корінці та гілочки, що їх було розкладено на чистих ганчірочках.
Батлук сів біля вікна і довго мовчки замислено дивився на старого. Відчувши погляд, той облишив свою справу і посміхнувся:
— Це моя аптека. Гарний вибір — майже все, що може знадобитися.
— Ніколо, скільки тобі років?
— Не знаю. Я не рахував, батько й мати не рахували, вони давно померли. Та й неписьменні були, так само, як і я.
— Неписьменні? Це в наші часи? — здивувався Андрій.
— Таке давно вже рідкість навіть у нас, але мої пращури в усі часи були шаманами та знахарями, я теж шаман і знахар. Ми живемо за традиціями, інакше не можна, духи підуть. Духи можуть жити лише в старій юрті й не люблять електрики.
— А чому ти полетів саме сюди? Адже там зовсім поруч Китай, — поцікавився Андрій.
Нікола зітнув плечима:
— Так сказало Світло. Та й вітер допомагав.
— Ніколо, — обережно промовив Андрій, — ти тільки не ображайся, але, може, ти залишишся? Дорога буде надто важкою навіть для молодих, я боюся, ти не дійдеш.
Сухі вуста старого торкнула ледь помітна посмішка.
— У вас, молодих, очі бачать лише те, що ви їм показуєте.
— Але такі відстані… Нам доведеться проходити по півсотні миль за добу, можливо, бігом. У твої роки…