— Тайга не питає, скільки тобі зим, вона просто забирає тебе, якщо твої сили скінчилися. Для бурята сто миль — прогулянка навколо дому.
— Але…
— І ще, — Нікола хитро посміхнувся, — хіба Антон сказав, що мене можна залишити?
І Батлук капітулював. Бурмочучи собі під носа щось про старих та малих, став роздягатися. Бурят обережно торкнувся його плеча:
— Ти чимось пригнічений… І ти боїшся. Ти дозволив страху налякати тебе, такий страх — найнебезпечніший, тому що не видно його джерела. Від звичайного страху серце мисливця б’ється сильніше, змушує кров текти швидше, а цей точить людину, мов іржа клинок.
— На жаль, мені відома причина мого страху…
Бурят похитав головою:
— То тобі так здається. Мій батько казав колись: «Найстрашніший звір той, якого ти ще не бачив». Знайди цього звіра в собі, знайди і вбий. Тобі до снаги це зробити.
— Твоїми б вустами, Ніколо… — зітхнув Андрій. — Та все одно я тобі вдячний.
Він довго не міг заснути, дивився у темне вікно, за яким у густій імлі хмар блукав самотній місяць. Чомусь пригадалися роки дитинства. Одного разу Андрій зібрався їхати до Львова на змагання з боксу. У той час він мав лише другий розряд, а в тому турнірі в його ваговій категорії виступав Білецький, майстер спорту, Андрій перед тим бачив його бої на зональних змаганнях із боксу.
Як Андрія трусило! І дорогою до Львова, і перед боєм його колотило, мов осиковий лист, від хвилювання та страху думки змішувалися в одну хаотичну масу, з якої не вдавалося витягти нічого путнього. Андрій просто уявляв, як він вийде на ринг проти суперника, старшого на два роки, титулованого, сильного, жорстокого, і в нього віднімалися ноги.
Зазвичай після гонга, який розпочинає поєдинок, хвилювання якось зникає, а тут… Андрій ганебно пробігав цілий раунд, а коли втекти було неможливо, піддавався справжньому граду ударів.
У перерві тренер не сказав йому ані слова. Жодної поради. Він просто мовчав, бо все було зрозуміло і так.
Можливо, саме це й подіяло, а можливо, щось інше… Якоїсь миті Андрій подивився на свого супротивника, який недбало розвалився на стільці в протилежному кутку рингу, і… все. Андрій не пам’ятав, чи думав про щось узагалі в той момент, але страху вже точно не було. Він сидів і абсолютно спокійно спостерігав за супротивником.
А коли пролунав гонг і Андрій рушив на середину рингу, він відчув, як у душі, в тому місці, де щойно гніздився страх, народжується лють.
Що то була за битва! Він не міг згадати всіх подробиць, залишилися тільки якісь уривки, але тренер і товариші говорили, що не могли повірити своїм очам. Власне, то було вже не боєм, а справжньою бійкою.
Свідомість то фіксувала момент, коли вони, зійшовшись у клінчі, ламають один одного, товчуть кулаками, ліктями, головами, то вмикалася на тому, як Андрій, захопивши однією рукою голову супротивника, другою наносив удар за ударом, не чуючи команди зупинитися.
Кістка в кістку. Удар на удар. У Білецького було розсічено брову, під оком наливалася гематома, а в Андрія, як потім з’ясувалося, було зламано ніс.
Той бій він програв за очками. Але запам’ятав на все життя. Потім у нього було багато поєдинків і в спорті, і поза ним, але той бій у п’ятнадцять років…
Потяглися дні приготувань. Власне, основною роботою займалися люди Онопрієнка, Обрані переважно відпочивали, набираючись сил. Коли привозили чергову партію спорядження, його перевіряли, підганяли і до часу складали у спеціальному приміщенні, яке Ігор Кримов за старою армійською звичкою охрестив «рушпарком». Приємною несподіванкою було те, що людям Онопрієнка пощастило розжитися кількома захисними комбінезонами, що їх раніше виготовляли в Ірпені для антитерористичних підрозділів. Зручний і легкий одяг із «милкої» спецтканини, яка перешкоджала спробам схопитися за неї, на щастя, майже не втратив своїх якостей. Дещо послаблені міжмолекулярні зв’язки вже не давали гарантії від кулі чи надто сильно пущеної стріли, але від холодної зброї захищали непогано. Легкість комбінезонів дозволяла одягати їх під одяг, за необхідності вони могли слугувати й своєрідними прихованими бронежилетами.
Єдине, чим Обрані щоденно і серйозно займалися, це фізична підготовка. Кроси, звичайно ж, не бігали, вистачало того, що вони до повної знемоги ганяли у футбол та баскетбол. По кілька годин поспіль стріляли з чудових, спеціально для них сконструйованих та виготовлених багатозарядних арбалетів та на потіху один одному ламали цеглу голими руками.
Два дні намагалися проводити спаринг із рукопашного бою, але потім втратили до цього інтерес: у повний контакт Андрій працювати заборонив, а безконтактний бій — то дитячі розваги.
Власне, класно володіли єдиноборствами лише Андрій, Ян Сосновський та Ігор Кримов: у поляка — класичне бойове самбо, Батлук працював у давньому українському стилі «Спас», а Кримов — у більш сучасному, але такому ж ефективному «Російському стилі» Кадочнікова, котрий, втім, багато чого запозичив у кубанських козаків, а отже, був споріднений зі «Спасом».
Скандинав виявився звичайним вуличним бійцем, громилом, який не визнавав ані правил, ані джентльменських угод. Коли він бився, то забував про все на світі. Андрію був добре відомий цей тип людей і те, наскільки вони бувають небезпечні. В усякому разі, тренуватися з ним було неможливо.
Шмідт узагалі відмовився від цих тренувань. Андрій так і не зрозумів, наскільки той сильний: як боєць. Німець лише обмежився заявою про те, що зможе постояти не лише за себе. Подібне ставлення спочатку дуже обурювало Андрія, який справедливо вважав, що має знати можливості своїх людей, а ті, в свою чергу, повинні чітко виконувати його накази. Та Онопрієнко наполіг, аби все залишалося так, як є.
Усіх вразив Нікола. Одного разу на березі ставка вони заходилися розважатися, демонструючи різні трюки. З подачі Сосновського почали розбивати цеглу та обрізки дощок. Беззаперечним чемпіоном тут виявився швед — решта нічого не змогла протиставити його брутальній, нищівній силі. Він ламав тверду силікатну цеглу з такою легкістю, наче то було пап’є-маше. Коли під загальний регіт він почав розколювати її об голову, Кримов обернувся до Ніколи, який сидів неподалік, і, сміючись, запитав:
— Бачив коли-небудь таке?
Старий похитав головою і спокійно відповів:
— На таке багато розуму не треба.
Гримнув сміх.
— Це вже точно, — витирав сльози Ігор Кримов, — цеглу можна довбати лише надміцною головою.
— Я — чемпіон! — заволав Карлсон, потішно вишкірившись.
Нікола підвівся, підняв із землі три вцілілі цеглини і поклав їх одна на одну.
Сміх вщух. Нікола трохи постояв, повільно втягнув у себе повітря, а потім швидким плавним рухом торкнувся поверхні цеглини. Білий стосик навіть не ворухнувся.
Усі здивовано перезирнулися. Але коли бурят підняв верхню цеглину, виявилося, що середня розкололася навпіл. Кримов тихенько присвиснув.
— Нічого собі… Як ти це зробив? — Карлсон не йняв віри власним очам.
— Це — давнє вміння. Дотиком можна лікувати, а можна і вбити, — відповів Нікола, відкидаючи уламки і знову вмощуючись на траві.
Та відпочити йому вже не дали. Обрані скупчилися навколо бурята, розпитуючи про секрет цього прийому.
— Усе одно вам нічого не вдасться. Ви користуєтеся силою та технікою, а я — внутрішньою енергією. Цьому не навчитися ані за рік, ані за десять.
— У закритих школах Сходу навчаються стилям, які засновано на використанні такої енергетики, — зауважив Ігор.
— Тай-Цзі, — погодився поляк, — знаю.
Нікола похитав головою:
— Шамани передають ці знання від батька до сина. Ми не маємо права виповідати їх стороннім. А ось те, чого ані мій дід, ані батько робити не вміли.
Нікола взяв шведа за руку і акуратно прикрив своєю долонею збиті кісточки його пальців. Коли за хвилину старий прибрав руку, всі побачили, що ранки зникли. Жодних слідів.