Прокотився подих захоплення.
— Оце так…
— Раніше у мене цього не було, це з’явилося раптово і несподівано, я не знаю, звідки воно.
— Тримаю парі, що це непоганий подарунок, — зауважив Карлсон.
Нікола, як здалося Андрієві, невесело усміхнувся.
— Це точно…
Після цього випадку Андрій змінив своє ставлення до Ніколи і вже не згадував про бажання залишити старого в Києві. Решта ж не відставала від Ніколи, вмовляючи продемонструвати щось іще. Іноді він поступався і показував речі, які здавалися неможливими. Його худорляві пальці з надзвичайною легкістю висмикували десятисантиметрові цвяхи, що їх було вбито у паркан по самісінькі головки; він легко скалічив стіл: руки бурята зібгали лакове покриття, мов то був пластилін.
Так минав час. Наближався кінець вересня, коли, нарешті, все було готове. У замаскованому доці на них чекала легка яхта, спорядження Обрані вже розклали по своїх ранцях, які зберігалися у їхніх кімнатах.
За три дні повинні були настати темні, без місяця ночі. На першу ж із них було призначено вихід. Час спливав повільно, Андрій рахував буквально кожну секунду.
Решті теж не сиділося. Як буває завжди перед відповідальною справою, ні про що стороннє вже не думалося. Вони цілі дні просиджували у будинку, підтримуючи мляві розмови, і чекали.
Розділ двадцять четвертий
— Вставайте, почалося! — до кімнати увірвався охоронець, обвішаний зброєю.
— Що трапилося? — підскочив на ліжку Батлук.
Але він вже й сам чув стрілянину, розриви мін і ледь чутні крики людей.
— Штурм! Вони знову пішли на великий приступ!
З’явився Онопрієнко.
— Антоне Богдановичу, — кинувся до нього Кримов, — що нам робити?
— Вам не треба в бій, — сказав той, — зараз Дуже зручний момент для того, аби прорватися з міста: вони захопилися атакою, і ви легко проскочите.
— Не встигнемо, — засумнівався Андрій.
— Устигнете! Такого штурму ви ще не бачили — він зазвичай триває кілька діб, доки у Темних не скінчаться усі резерви.
— Утримаєтеся?
— Цього разу, звичайно, втримаємося. Скільки б там у них не було людей, важко битися з супротивником, який озброєний вогнепальною зброєю та до того ж сидить за електричною огорожею. Гірше буде, коли настане енергетична криза. Але вам слід поспішати, ще одна-дві такі навали — і здобувати Храм уже буде ні для кого.
Обрані розійшлися по своїх кімнатах, швидко зібралися, і вже за кілька хвилин були готові виступати. Коли виходили надвір, Андрій порівнявся з Онопрієнком:
— Антоне Богдановичу, щось у мене важко на серці… Може, нам залишитися, доки не відіб’ємо навалу?
— Ні в якому разі, — категорично заперечив академік. — Якщо нам більше не доведеться зустрітися на грішній землі, то лише тому, що ми будемо в кращому зі світів. Чи не все одно для солдата, на якій ділянці битви віддати своє життя… Ваше сумління має бути спокійним. До того ж…
Академік помовчав, до чогось дослухаючись, а потім сказав:
— До того ж ваша місія набагато небезпечніша і важча, ніж наша. В бою помирати легко, а вас цькуватимуть, мов диких звірів. Це страшно — весь час відчувати за плечима дихання переслідувачів.
— Для більшості з нас це не вперше.
— Але в минулому на вас полювали люди…
У Галерній затоці біля замаскованого причалу на них уже чекала яхта. Приземкувате судно, пофарбоване спеціальною світлохромною фарбою, яка змінювалася під колір води, вже на відстані кількох кроків розчинялося у темряві.
Усі вже повантажилися, чекали лише на Андрія. Академік міцно обійняв його на прощання і прошепотів:
— Нехай вам допоможе Господь. Пам’ятайте, що б там не трапилося, за всяку ціну ви маєте дійти. Навіть якщо на Землі не залишиться жодної людини, вона не повинна дістатися Сатані. І вона йому не дістанеться.
— Звичайно.
Андрій стрибнув на яхту і, прощаючись, подивився на місто. Вулиці були занурені в цілковиту темряву, і лише берегова смуга яскраво освітлювалася прожекторами. Добре було видно, як тисячі й тисячі чорних постатей видряпуються на прибережний пісок і, шалено розмахуючи зброєю, кидаються на міські укріплення.
Хтось переправлявся човнами, хтось — на баржах чи плотах, а багато хто — просто вплав. Без коливань вони кидалися назустріч кулеметному вогню, що сік їх, мов траву, назустріч вибухам мін та снарядів, полум’ю вогнеметів. Зомбі лізли на огорожу з товстої сталевої арматури, через яку було пропущено електричний струм, гинули, завалюючи її власними трупами, а на них, падаючи від куль, спалахуючи від напалму, лізли нові й нові орди.
Гора мертвих тіл, що її майже закривав ядучий пороховий дим, зростала на очах.
«Господи, — подумав Андрій, — якщо це — не Армагедон, тоді що ж він є?»
— Андрію! Андрію! — до яхти ніяково, мов прохач, підійшов Онопрієнко. Вдивляючись у приховане темрявою обличчя Обраного, Антон Богданович попрохав:
— Прислухайся до думки отця Сергія, добре? Не можна, щоб вами почали керувати особисті амбіції.
— Гаразд, не переймайтеся, все буде добре.
— Обіцяєш?
— Обіцяю. Усе буде добре, Антоне Богдановичу, я ж професіонал.
— Агов, командире, відчалюємо! — долинув з корми голос Сосновського.
— Давай!
Яхта віддалилася від пірса й тихо пірнула в непроглядну темряву затоки, що здригалася від шаленого ревіння битви.
— Нехай допоможе вам Господь, — повторив Онопрієнко і невміло перехрестив ніч.
Частина третя
Битва
Хто до звірини подібний, і хто воювати з нею може?
Розділ двадцять п’ятий
Сідало сонце. Дніпро повільно тягнув своє кремезне тіло до моря, заглиблений у власні думки, байдужий до того, чи світить сонце, граючи спалахами на дрібній лусці хвиль, чи дурний місяць витріщається на чорні, мертві береги.
Йому було байдуже, коли по його спині повзали річкові судна, на ходу зливаючи нечистоти, не помітив він і їхнього зникнення. Тепер лише птахи хлюпалися у воду, вихоплюючи рибу, та де-не-де виповзали з очерету обережні ондатри.
Обминувши чергову купку пагорбів, Дніпро поглянув на сонце, що сідало, і довго-довго із насолодою позіхнув. Йому хотілося спати. Захоплений собою, він не звернув уваги на синювато-сіру із зеленим відливом яхту, яка ковзнула з бистрини до однієї з тихих проток.
Підбігши до піщаної коси, вона акуратно тицьнулася у м’який берег, і з неї одразу на пісок зіскочив високий худорлявий чоловік років тридцяти п’яти у кольчузі з короткими рукавами. Озираючись, він видерся на пагорб і, ховаючись у заростях верболозу, ретельно оглянув берег. Не помітивши нічого підозрілого, чоловік уже спокійно повернувся до яхти.
— Гансе, що там? — запитали із судна.
— Тихо, — відповів Шмідт.
Із арбалетами напоготові на берег зістрибнули Сосновський і Батлук.
— Ну ось, здається, ми й на місці.
— Ще ні, тепер мінімум два дні пішки йти доведеться, — виправив Сосновського Андрій.
— Головне — на Темних не наштовхнутися.
На палубі з’явився Ігор Кримов, а слідом за ним і Карлсон. Гігант-скандинав ніс два мішки з провізією, а росіянин — ранці та надувний намет. Скинувши все це на пісок, вони підійшли до Андрія.
— Ну то що, командире, влаштовуватимемося на ночівлю?
— А де отець Сергій?
— На яхті, звичайно.
— Я ж казав, без охорони він не повинен ступати ані кроку!
— Та що з ним трапиться на судні?
— Що трапиться?!
Цієї миті на палубі з’явився священик із сумкою через плече.
— Не сваріться, прошу вас. Нікому не потрібні зіпсовані відносини, це нас послаблює.
Андрій пропустив його слова повз вуха і з докором промовив:
— Ви ж розумна людина, отче Сергію, невже важко запам’ятати, що всі двадцять чотири години на добу ви маєте бути під наглядом та охороною. Ну, нехай ці хулігани, але ж ви…