— Хлопці мають рацію, у цьому випадку мені нічого не загрожувало.
— Це справа принципу та звички. Нехлюйство має здатність зростати, мов на дріжджах, це будь-який армійський командир вам скаже.
Священик посміхнувся й згідно кивнув. Андрій у відповідь лише зітхнув й мовчки похитав головою. Потім підхопив намет і рушив геть від води.
— Ти образився? — наздогнав Андрія священик.
Цього разу посміхнувся вже Батлук:
— Ні, вважатимемо, що догану оголошено. Табір розіб’ємо он там, в низині, звідти вночі не буде помітно вогню. А яхту треба затопити, нам вона вже не знадобиться. Яне, дій.
Сосновський махнув Карлсону, обидва підійшли до яхти, поляк видерся на палубу, а Гуго, піднапружившись, зрушив судно у воду. Ледве течія підхопила яхту, Ян зістрибнув, і за кілька гребків досяг берега.
— Усе гаразд, кінгстони відкриті, вона потоне аж на середині ріки.
— Чудово, — похвалив Андрій.
— Шкода крихітку, така цяця була, — зітхнув Ян, дивлячись услід яхті, яка вже почала потроху занурюватися.
Забравши речі, вони перейшли у низину. Робота знайшлася усім. Андрій з Яном та Ігорем встановлювали намет, Карлсон і німець розбирали припаси, а Нікола, котрому взявся допомагати отець Сергій, заходився розводити багаття.
Акуратно знявши квадратний шматок дернини, Нікола відклав його вбік: після того, як завтра Обрані ретельно знищать сліди табору, бурят покладе його на місце, і слід від багаття не виказуватиме того, що тут хтось ночував.
Вивільнити енергію, яка була в паливі, без додаткового джерела було практично неможливо. Зазвичай дерево, в якому залишилося мінімум горючості, запалювали за допомогою збільшувального скла. Коли деревина займалася, то вже горіла, хоча і слабко, даючи жар, достатній для приготування їжі. Та коли сонце ховалося за хмарами, здобути вогонь було неможливо. Зараз Іванов обійшовся без скла, скориставшись таблеткою сухого спирту, яка, мов своєрідний ґніт, повільно жевріла в спеціальному пеналі, що його Бурят узяв із ранця.
Коли багаття загорілося і священик почав готувати вечерю, Нікола підійшов до Батлука, який лежав неподалік на траві.
— Начальнику, дозволь я піду зловлю рибу.
Андрій подумав і кивнув.
— Тільки недалеко. І зброю візьми.
— Авжеж.
Нікола покопирсався у своїй торбі й дістав моток капронової нитки з блешнею. Підморгнувши Андрію, він підхопив свій лук і зник у комиші.
— За півгодини, коли намет було встановлено й речі розкладено, всі зібралися біля багаття, над яким уже закипав казанок з водою. Ігор відсторонив священика й сам узявся готувати немудрящу вечерю.
— Цікаво, а де це Нікола з нашою юшкою? — занепокоївся Шмідт. — Піду пошукаю.
— Скажи краще, скупатися закортіло, — розсміявся Кримов.
Німець посміхнувся, але сперечатися не став. Діставши з намету арбалета і меча, він роззирнувся навкруги і, не поспішаючи, спустився до ріки.
— Обережніше там! — крикнув йому навздогін Андрій.
— Я швидко: подивлюся, як він, і назад.
— Майте на увазі, скоро почне темніти.
— Не маленькі! — долинуло із очерету.
Отець Сергій подивився услід Шмідту, похитав головою, але нічого не сказав. Потім підійшов до Андрія й присів поруч.
— Це, звичайно, не моя справа, — почав священик, — але мені здається, що не варто, аби люди ходили поодинці.
— Нічого страшного, — відповів Андрій, — усе спокійно.
— Спокою навряд чи варто довіряти.
— Звичайно, але ці хлопці — професіонали. За кожним із них — не один самостійний розвід вихід; вони знають, що робити. А тримати без необхідності всіх в одній купі не слід — попереду ще багато часу, встигнуть набриднути один одному.
— Нікола — не професіонал, — заперечив священик.
Андрій усміхнувся:
— Нікола — слідопит, який будь-кому із нас фору дасть. Він не просто знає природу, він її частина, тож за нього нам із вами треба турбуватися менш за все. Скажіть краще, що то за провідник, який на нас чекає?
— Не знаю, я ніколи його не бачив. Мені лише відомо, що він зі світу Темряви.
— Що? Темний?
— Ні. Я ж сказав, він узагалі не із нашого світу.
— Але як же це так?
— Не дивуйся, навіть у Потойбіччі є немало таких, хто невдоволений Сатаною. Він — гравець, для нього немає нічого важливішого за саму боротьбу з Господом, навіть якщо вона й закінчиться для нього погибеллю. А світ Темряви, яким править Сатана, дуже різноманітний. У ньому мешкають різні істоти, й інтереси в них — різні. Сатана йде ва-банк, і багато хто думає: а чи варте воно того? Адже Люципер виступив проти Всемогутнього Творця. Сатана й сам — творіння Боже, він був найсильнішим, найкрасивішим янголом, його могутність велика, але все ж не безмежна. Йому це відомо, тому й не дає спокою. Він — той, хто повстав проти свого Творця і прагне довести, передусім самому собі, що є рівним Господу, довести навіть ціною власного життя. Це і є гординя.
— Але чому? Чому він це робить?
— Хтозна… Можливо, й сам Люципер цього не знає. Можливо… Бачиш, багато хто з людей пекельне полум’я сприймає буквально, хоча насправді воно — невгасимий вогонь заздрощів та невдоволеності, що спалює серця мешканців Потойбіччя. Це страшніше за будь-які фізичні страждання, а Сатана — істота майже всемогутня, і почуття в ньому — майже безмежні. Що тільки не зробиш, аби позбутися таких тортур.
— А наш провідник?
— Він може мати багато причин для опозиції. Розрахунок, образа, тверезий погляд на речі, зрештою, інстинкт самозбереження… Цих якостей у них — аж забагато. До речі, ти вже зустрічався з одним таким «опозиціонером», пам’ятаєш?
— А, це той карлик?
— Судячи з того, як ти його змалював, то була нежить, що досить часто зустрічалася і в нашому світі. Такі істоти зазвичай тяжіють до життя в замкненому просторі — іншими словами, тебе врятував домовик.
— Домовик? Я б так не сказав, — Андрій пригадав довгий тунель, яким його вів карлик. — Скоріше, то був гном…
— Ну, домовик — це в нашому світі, а так…
У сутінках безшумно виросли постаті Ніколи і Ганса. Німець пер здоровезну щуку вагою десь із три кіло.
— Ось, будемо з юшкою, — він кинув рибину на траву поруч із Кримовим, який помішував у казані.
— Завтра буде юшка, — відповів той, — доки ви там рибалили, я вже куліш зварив.
— Еге, Гансе, а чому ти сухий? Що, не скупався? — долинув із намету бас Карлсона.
Шмідт скривився:
— Щось розхотілося. Ця щука, власне, друга. Першу, трохи більшу, Нікола майже дотяг до берега, але тут щось хлюпнуло, плюснуло, та таке немале, що тієї рибини йому вистачило на один зуб.
Обрані разом замовкли. Невловима чарівність вечора, що спонукала до ілюзії свободи та затишку, зникла. Вони знову перебували у страшній і моторошній дійсності, яка не давала забути, що навкруги — небезпечна, підступна реальність. А вони — диверсанти, шпигуни на чужій, давно вже чужій для них землі.
— Що ж то було? — стривожено запитав Кримов, швидше, сам у себе.
Ганс зітнув плечима:
— Хто його знає, на поверхню воно не виринало, але й дурню зрозуміло, що то — не наше.
— Бр-р-р, — здригнувся Сосновський, очевидячки згадавши, як кілька годин тому плив від яхти до берега.
Андрій із докором подивився на священика. Той, капітулюючи, підняв руки:
— Так, визнаю, ви мали рацію, а я помилявся.
— Диявол мене роздери, — пробубнів Карлсон, коли вони всі розсілися навколо багаття, — як можна жити, коли й до вітру вийти небезпечно.
— Гуго, — суворо перебив його отець Сергій, — ми вже не в Києві, тому подібні імена використовувати не треба, це може призвести до того, що нас знайдуть Темні.
— Це ж як? — здивувався той.
— Коли вимовляється ім’я… Його, або когось із демонів, то виникають вихори в енергетичному полі планети, яке вас оточує. За цими вихорами вас і знайдуть. Обрані ж, на відміну від істот Світла або від мешканців світу Темряви, та навіть і від звичайних людей, ніби законсервовані у своєму біополі. Поповнювати власну енергетику ви здатні, отримуючи енергію ззовні, а ось ваше особисте випромінювання дорівнює нулю. Жоден екстрасенс не може вас «побачити», бо для нього ви — ніщо, порожнє місце. Якби було інакше, то сили Темряви легко вирахували б вас ще до вторгнення, — а так вони мусять шукати звичайними поліцейськими методами.