— Ви гадаєте, нас шукають?
— Поза всякими сумнівами. Будьте певні: й демони, і Темні землю риють, аби дістати наш загін.
— Цікаво, — пробурмотів Кримов. — Із демонами, скажімо, все більш-менш зрозуміло, а от звідки беруться Темні? Як-не-як, але ж це люди, чому вони перейшли на той бік добровільно?
— Темні… — отець Сергій зітхнув. — Темні…
Розділ двадцять шостий
— Для того, аби зрозуміти природу Темних, треба розібратися, що є кінцевою метою Ворога роду людського саме у відносинах з людиною. Треба знати саму людину.
Як триєдиний Всесвіт, котрий складається з трьох світів, як триєдиний Господь, так і людина, створена за образом і подобою Його, — теж триєдина за своєю суттю. Інакше й не могло бути: Господь створив тіло людини, і це перша її іпостась; Він вдихнув у людину Дух Свій, і з того часу він є невід’ємною частиною людського індивіду; нарешті, поєднання Духу й тіла створило людську душу.
Тіло — найнижча, примітивна частина людини, через яку вона підтримує зв’язок із матеріальним світом, змінює його відповідно до своїх потреб. Це є фізична оболонка, в якій людина існує в цьому світі. Зі смертю тіла припиняється людське існування на Землі, тому воно є найуразливішою частиною людської сутності, тож і найнебезпечнішою, бо інстинкт самозбереження виводить у пріоритет саме потреби тіла.
Дух — найвища частина людини, яка складається із сумління, інтуїції та спілкування. Завдяки сумлінню людина відрізняє добро від зла, але не під впливом накопичених знань, а, швидше, через самоконтрольоване пряме судження.
Сумління безпосередньо пов’язане з інтуїцією, котра є органом внутрішнього чуття людини. Сумління нас судить, засуджує будь-яку нашу поведінку, яка не кориться наказам інтуїції. Внутрішнім чуттям — інтуїцією — ми знаємо, чого хоче від нас Бог.
І, нарешті, спілкування. Спілкування — це поклоніння Богу, безпосередній з Ним зв’язок. Лише через спілкування людина отримувала від Бога знання. Поки що я зрозуміло кажу?
— Не зовсім, — підняв руку Сосновський, — навіщо людині інтуїція, коли те ж знання вона може отримати безпосередньо від Бога?
— Могла, — виправив його священик. — Та про це потім.
— Але коли все так, як ви говорите, — далі наполягав Ян, — то виходить, що був правий Платон. Людина до свого народження, знаходячись у злитті із первісним Рушієм, чи то пак із Богом, знала все, абсолютно всі знання перебували в її свідомості. Та народившись, людина їх забула, і головне завдання її фізичного існування — згадати те, що було втрачено. Вона не пізнає світ, вона його «пригадує», чи не так?
— Ні, Яне, не так. Тут йдеться про інші знання. Дилема Добро-Зло вирішується лише за допомогою сумління та інтуїції, розум цю проблему не вирішить, бо він занадто грубий, однобічний інструмент.
Священик прийняв від Андрія кухоль гарячого чаю, зробив кілька ковтків, відставив і, влаштувавшись зручніше, продовжував:
— Поєднання духу та тіла породжує душу. Душа — це самосвідомість людини. Розум, ідеали, кохання, емоції, здатність розрізняти, робити вибір, приймати рішення — усе це різні дії душі. Основними складовими душі є воля, розум та емоції. Воля приймає рішення, виявляє нашу здатність вибирати: хочемо — не хочемо; зробимо — не зробимо. Від розуму походять мудрість, знання та розсудливість. Ну, а емоції, то зрозуміло. Це любов і ненависть, злість, радість і щастя. Без них людина перетворюється на кам’яну бабу.
— Але ж якщо людина має здатність спілкуватися з Богом, то їй зло не страшне. Їй відомо про нього, вона його бачить і уникає, — зауважив Андрій.
— Правильно, — кивнув отець Сергій. — Але річ у тому, що, скоївши первородний гріх, людина умертвила свій дух для Бога. Спілкування, безпосереднє спілкування й поклоніння Йому стали неможливими, а тому людині залишається покладатися на свої інтуїцію та совість. Та яким би мертвим не був дух людини для Бога, він усе ще діє. Іноді дух людини грішної може бути навіть сильнішим за тіло та душу, іноді може повністю заволодіти усім єством. Це — чаклуни та відьми. Вони підтримують зв’язок із духовним світом, але роблять це через злих духів. Наслідки, гадаю, пояснювати не слід.
Настала пауза.
— А Темні? — запитав Сосновський.
— Темні… Одного разу поступившись тілу, душа стає зобов’язаною поступатися ще і ще. Сила тіла настільки вже починає переважати, що душі не залишається нічого, крім рабської покори. Подальше погіршення настає, коли людина перетворюється на «тілесну», коли все низьке стає суверенним. Людина сходить від керованості духом до керованості душею, а далі — тілом, вона сильніше й сильніше деградує. Гріх убив дух, і тепер усією особистістю керує гріховна природа. Оце і є Темні…
Багаття догоряло. Потріскували, розпадаючись на малинові іскри, жарини, з яких осінній вечір витягав останні краплі тепла. Звідкись здалеку долинуло притишене відстанню виття великого звіра. Обрані одночасно озирнулися, сповнюючись невиразною тривогою.
Темрява вже зробила нечіткими обличчя людей біля ватри, скувала плесо ріки, зголосивши свої права на цілий піднебесний світ. Високо-високо переморгувалися байдужі до всього зірки, а землею від дерева до дерева, від озера до озера скрадалося невидиме в мороці зло, косувало, пильно спостерігаючи, вибирало слушну нагоду для кидка…
— Страшно… — тихо промовив Гуго. — Я маю Лише вісім класів тюремної школи, але мені після всього почутого страшно. Невже ми настільки монстри?
— Важко говорити про кожну конкретну людину, — відповів священик. — Темних не так вже й багато, можна сказати, незначна меншість. У більшості людей завжди можна знайти щось гарне. Біда лише в тому, що майже не залишилося праведників.
Поступово розмова сама по собі припинилася. Андрій відчував, як у темряві немов перекочуються грубі гранітні брили — то були думки людей, які сиділи поруч. У них не було ні ненависті, ні презирства. Лише тамований жах та сум, наче кожен із них сьогодні назавжди втратив частку самого себе. А може, так воно й було…
Життєрадісний Ігор Кримов, прагнучи хоч якось розвіяти важку атмосферу, що громадилася навколо багаття, взявся розповідати старий анекдот. Його вислухали, ввічливо посміялися, та розрядки все одно не вийшло.
Андрій підвівся.
— Ну гаразд, хлопці, час вже лягати. Завтра нам знадобиться багато сил, а вставати рано.
Карлсон задоволено завуркотів і поліз до намету. Андрій не став його повертати, хоча планував до караулу першим призначити саме його. Замість шведа він виставив Кримова.
— За дві години розбудиш Гуго.
— Гаразд.
— Гуго, ти чув? — Андрій поляскав по туго напнутій тканині намету.
— Чув, чув, — позіхнув той і майже одразу захропів.
— От дає, — усміхнувся Ігор, підкидаючи до майже згаслого багаття дещицю хмизу. — Іноді відсутність уяви дуже навіть корисна. Декому. От я після такої історії години би дві прокрутився без сну.
— Слухай, Ігорю, — притишивши голос, запитав Андрій. — Чому ти так ставишся до людей?
— Як? — запитанням на запитання відповів Кримов.
— Часом із тебе так і пре брутальний цинізм.
— Ха, якби ти знав людей так, як я… Якби тебе стільки разів зраджували й вбивали, скільки мене, якби ти сам стільки разів зраджував і вбивав… Е, та що там говорити…
Він замовк і лише розпачливо махнув рукою.
— Нащо ж було йти з нами, коли ти нікому не довіряєш?
— Не довіряю? Я це сказав?
Він подивився у вічі Андрієві й пробурмотів: