— Може, і не довіряю. Просто я знаю ціну людині, як і собі самому… Те, про що розповів священик, мені й без того було відомо, точніше, я те відчував; можливо, не так ясно і безжально, та все ж достатньо, аби винести всім нам вирок. Ну гаразд…
Він відвернувся і глухо додав:
— Усе одно ти мене не зрозумів, та й навряд чи хто зрозуміє цю маячню.
— Я тебе добре розумію, — тихо промовив Андрій.
— Ну от і чудово.
Ігор струснув головою, криво посміхнувся і подивився у вічі співрозмовника:
— Забудьмо це.
Рвучко відвернувшись, він підібрав свого арбалета і безшумно розчинився у темряві.
— Гадаю, я тебе розумію, — прошепотів услід йому Батлук.
Розділ двадцять сьомий
Ніч минула спокійно, лише двічі чи тричі з широкого плеса Дніпра долинули притамовані передранковим туманом сплески — щось велике полювало.
Вартували по черзі. Останнім був Батлук. Коли вже на сході почали пробиватися перші багряні мазки світанку, Андрій, щулячись від прохолоди, обійшов табір і піднявся на пагорб, з якого відкривався вид на Дніпро.
Ріка, закутана в щільне запинало туману, мирно спала. Ані звуку, ані сплеску не долинуло збоку блідої рухливої маси. Берег теж дрімав, схлипуючи уві сні несподіваним шурхотом очерету. Зрідка долинав млявий голос перепілки, що прокинулася до світання, та ще скрипіли старі, покручені часом верби.
Тихо. І знову те саме відчуття, що звідкись за ним спостерігає недобрий, нелюдський розум. Відчуття чи передчуття? Андрія пересмикнуло.
Тишу табору, що спав, порушив дзенькіт казанка, домашній і такий недоречний серед тривожної тиші цього світу. Андрій визирнув з-за намету й побачив Ніколу.
— А ти чого встав, не спиться?
— Уже виспався, — усміхнувся бурят. — Старі звикають рано вставати. Ти б пішов, подрімав, командире, я чатуватиму.
— Та…
Андрій не став розповідати Ніколі про свої відчуття. Замість цього він спустився до ріки, теплою, паруючою водою сполоснув обличчя, а коли повернувся, старий уже роздмухав вогонь.
— Чаю заварю, — пояснив він. — Який же ранок без чаю.
Вони сиділи на невеликій колоді, пили гарячий чай, що пахнув далекими, мирними весняними вечорами, й дивилися, як над пагорбами встає сонце.
— А який світанок у тайзі… — Нікола замріяно всміхнувся. — Адже там, серед дерев, ніколи не видно сонця. Особливо красиво взимку. На верхівках модрин, затуляючи землю від ранку, лежить чорна повсть, потикана дірками зірок, крізь які з того боку пробивається холодне світло скрученого в грудку дня. Поступово та грудка розтає, змушуючи темряву прогинатися. Зірки теплішають, тьмяніють, крізь них починає просочуватися блакитна волога, і коли її набирається достатньо, чорнота одразу ж розчиняється, раптово і всюди, поступаючись місцем бездонній синяві, в яку вросли верхівки дерев. Я люблю тайгу, — повторив Школа, — вона, мов мати, сувора, але справедлива.
— Ти, Ніколо, поет.
— Ні, я не вмію складати пісень, цим займаються інші. Але шаман, який не відчуває природу, — не шаман.
— Гаразд, — Андрій підвівся, потягнувся і пішов до намету, — треба будити решту.
— Ми вже не спимо, — почулося зсередини, — цей шанувальник природи своїм буботінням усіх розбуркав.
Відкинувши запинало, Кримов виповз надвір.
— Хух, як холодно. Що це у тебе, Ніколо, чай?
Він попнувся до казанка, але тут на нього напав Сосновський.
— Ох ти, нечепуро, навіть очі не продер, а вже до столу лізеш!
Ігор розірвав його обійми і схопив за руку, намагаючись кинути на землю. Виникла потішна бійка. За секунду, зчепившись у клубок, обидва покотилися до води.
— Купа мала!!! — не знати звідки виринув Карлсон і гепнувся зверху.
Під ним хтось придушено зойкнув, крекнув, притишений голос, булькаючи сміхом, заблагав:
— Агов, підводьтеся… вставайте… Встаньте, бо я на млинець перетворюся. Ну вставайте, тут мокро.
Купа розпалася. Ігор підвівся, обтрусився й відважив гігантові потиличника.
— Ледь не роздушив, трактор.
— Ага, — вишкірився той, — професійна реакція борця: як побачу когось у партері, так одразу вниз.
— І з жінками? — хитро примружився Сосновський.
— О, там починається така боротьба… — під загальний регіт затрусив головою Гуго.
— Гаразд, давайте до столу, сніданок уже готовий.
На збирання речей часу знадобилося навіть менше, ніж на сніданок. Ігор із Яном за якихось десять хвилин згорнули і підвісили до ранця скандинава намет. Шмідт і Нікола спакували посуд та легкі спальні мішки, кожен із яких у згорнутому вигляді був не більший за коробку від цукерок. Перед самим виходом Обрані ретельно зібрали все сміття й закопали на піщаному березі. Нікола прикрив місце багаття дерниною.
Спочатку Андрій задав посередній темп руху, прилаштовуючись до отця Сергія, який ніколи не робив таких великих переходів.
Кроків на п’ятдесят попереду йшов Шмідт, уважно оглядаючи місцевість та прислухаючись до найменшого шурхоту в чагарнику. Десь за годину його замінив Сосновський.
Іти було важкувато, майже повсякчас ноги грузнули в сипучому, висушеному сонцем піску, лише де-не-де поплямованому ріденькою пожовклою травою та купками верболозу. Іноді на шляху зустрічалися невеликі болота, які переходили вбрід. Трохи згодом піску поменшало, частіше почали зустрічатися переліски, достатньо тінисті, аби можна було трохи спочити від гарячого сонця.
Години за три до Андрія підійшов Кримов.
— Ну що, командире, цивільні начебто нічого — тримаються.
— А хто тут цивільний?
— Гм, так… Більше за всіх мене хвилював старий, а він, поглянь-но, крокує собі й крокує, мов на прогулянці. А от Гуго…
— Що Гуго?
— Подивися сам.
Андрій притишив ходу й озирнувся. Карлсон йшов таким самим широким розміреним кроком, але досвідчене око відразу помітило, що могутні м’язи Гуго поступово сковує втома. Це й не дивувало, бо вони призначалися для важкої, вибухової роботи і, відповідно, погано почувалися у навантаженні на витривалість.
Андрій поглянув на жовте сонце, що стояло вже досить високо.
— Кілометрів п’ятнадцять відмахали.
— Десь так, — погодився Ігор.
— Ну, ще трохи — і зробимо привал.
Вони перетнули поле із залишками пшениці, яку так ніхто й не зібрав, перейшли через лісочок, і тут Сосновський зупинився, чекаючи на решту.
— Чорт, тут доведеться обходити.
Перед загоном пролягала доволі велика болотиста низина, поросла очеретом і негустим верболозом.
— То що робитимемо?
Андрій пройшовся туди — назад, повернувся.
— Доведеться обходити. Ґрунт дуже вогкий, багато води, іти буде важко. До того ж не вистачало десь на півдорозі наштовхнутися на трясовину чи «вікно».
Гуго, сопучи, подивився навколо:
— Боже мій, це ж точно кілометрів сім зайвих.
— Побачимо.
Вони звернули праворуч і рушили до лісу, що темнів на обрії.
— Болото має там закінчитися. Дістанемося до лісу, влаштуємо відпочинок, — Андрій підбадьорливо ляснув Гуго по плечу.
Відбулося це не так скоро, як хотілося. Минуло не менше півтора годин, перш ніж вони підійшли до узлісся. Тут болото закінчувалося невеличким чистим озерцем. На піщаному, чистому від очерету березі, де осики підступали майже впритул до води, Андрій скинув ранець.
— Усім відпочивати.
Поруч привалився до дерева Карлсон.
— Утомився?
— Є трохи. В мені майже сто п’ятдесят кілограмів, з такої туші марафонця ніяк не вийде.
Андрій витягнув мапу, розстелив перед собою й позначив олівцем місце, де знаходилася група.
— Чверть шляху подолали. Сьогодні треба пройти стільки ж, аби завтра надвечір бути на місці.
— А як ми знайдемо тих кочовиків?
— Знайдемо, — запевнив велетня священик.
— Ну що, відпочили? Тоді вперед.
Андрій підвівся, зручніше прилаштував ранець і рушив далі.