Тепер ішли швидше. Незабаром почався сосновий ліс, в якому дихалося набагато легше, до того ж тут не було сонця. Встелений товстим шаром хвої ґрунт тугим килимом приємно пружинив під ногами. Тепер дозорним уже був Шмідт, його спина миготіла між деревами за кроків шістдесят попереду.
Раптом він зупинився й підвів руку, попереджаючи про небезпеку. Та ще за мить до цього Андрій знав, що поруч відбувається щось незвичайне. Якесь відчуття, каламутне, невиразне, піднялося із дна душі, змусивши серце тривожно забитися. Ледь помітно запаморочилося в голові. Там щось було…
І це щось походило… так, воно походило зі світу Темряви. І воно полювало. Полювало на нього. Здавалося, Андрій от-от почує шипуче: «Ти мій…»
— Тихо!
Ігор присів навпочіпки, позираючи між деревами, потім клацнув запобіжником арбалета. Пружина миттєво викинула з обойми в бойовий жолоб важку металеву стрілу. Приклад росіянина наслідували й інші.
Ці приготування повернули Андрія до реальності. Тепер він так само, як і товариші, чув лише шурхіт, дріботіння швидких ніг й тихе скімлення.
— Вовки… — прошепотів Сосновський.
— Вовки? Звідки тут вовки, їх повбивали років зо двадцять тому, — засумнівався Андрій.
Між деревами замиготіли темні силуети.
— Здається, Ян мав рацію, — пробурмотів швед. — Справді, вовки. П’ять, ні, бачу шість штук.
— Нічого страшного, вони не нападуть, лишень не ловіть ґав і тримайтеся вкупі.
Обрані продовжували рухатися тепер уже щільною групою, поставивши всередину священика, чутко дослухаючись до того, що відбувалося навколо. Кілька разів хижаки підходили на п’ятдесят-шістдесят метрів, але стріляти по них заважали дерева. А потім Нікола відкликав Батлука трохи вбік і запитав:
— Начальнику, а ти коли-небудь бачив живого вовка?
— Хіба що у звіринці, — посміхнувся Андрій.
— Не хочу вас лякати, — промовив бурят, дивлячись у ліс, — але це не вовки. Вовк трохи менший за цих тварюк і коли біжить, не перевалюється, мов качка. У вовка легка, нечутна хода, коли він полює, то його можна почути лише у себе на шиї. І ще, смугастих вовків не буває.
— Я зрозумів, зрозумів, що то — не вовки, — нервово перебив його Андрій, — тоді що то? Чим це нам загрожує?
— Не знаю, — бурят зітнув плечима, — ніколи таких не бачив.
Андрій подумки привітав себе: якщо тайговий мешканець не відає, що за звірі їх вистежують, це може означати, що… Він раптом згадав про відчуття, яке прийшло до нього кілька хвилин тому, і здригнувся.
— От що, Андрію, давай-но виходити з лісу, — запропонував Нікола, — може, на відкриту місцевість вони не підуть.
— От як дістанемося краю, так і вийдемо, — роздратовано відповів Андрій, якому ця порада здалася зовсім уже дурною.
— А ми йдемо вздовж краю, — спокійно повідомив Іванов. — Праворуч, метрів за триста, ліс закінчується.
Андрій подивився у той бік, та жодних ознак того, що там закінчувалися дерева, або густішав підлісок, не побачив.
— Ти не дивися, ти слухай, — пояснив бурят, — у тій стороні вітер не у верхівках дерев, а внизу. Так буває лише на узліссі, вглибині завжди тихо.
Андрій мовчки кивнув і наказав усім повертати.
— Андрію, — трохи згодом вигукнув Шмідт, — їх побільшало!
Довкола крутилося вже десятка півтора невідомих тварин.
— Дарма, вийдемо з лісу, вони відстануть, — промовив Андрій без усякої впевненості.
Та їхні надії не справдилися. Коли група вийшла з лісу, звірі, трохи відставши, рушили слідом. Батлук озирнувся, рахуючи чорні крапки. На такій відстані розгледіти якісь деталі було неможливо, тож він дістав із ранця невеликий, але сильний бінокль. Він довго водив ним по узліссю, потім передав Ніколі.
— Подивись.
Бурят якусь хвилину розглядав великих, схожих на гієн тварюк у сіро-чорну смугу, зі шпичастими, тонкими, мов швайка, хвостами і непропорційно маленькими, вузькими головами.
— Ці звірі точно не звідси…
Години зо три тварини на добрячій відстані йшли за людьми, не роблячи спроб напасти, але й не відстаючи. Коли Андрій оголошував відпочинок, звірі, немов зачувши його команду, всідалися й завмирали, аби потім знову рушити слідом.
Ігор із Яном спробували якось їх відігнати, та варто було зробити бодай кілька кроків убік тварин, як вони із жалісним скімленням відбігали геть.
— Стерв’ятники, — зробив висновок Кримов. — Для нас вони загрози не становлять.
— Напевне це нам не відомо, — заперечив Андрій, — до того ж вони привертають до нас увагу, — такий почет важко не помітити.
Увечері, перед зупинкою на ночівлю, Андрій із товаришами помітили, що звірюк іще побільшало.
— Їх вже штук зо двадцять.
— Так, спати нам сьогодні не доведеться, — зауважив отець Сергій.
— Треба ще безпечне місце для табору знайти.
— Це несуттєво, як його підбирати, коли нам не відомо, на що здатні ці тварини. А спати все одно треба, інакше вранці ми замість того, аби йти, будемо повзти. Розіб’ємося на три зміни, одночасно відпочиватимуть двоє. Вас, отче, в цей графік не включено, навіть і не сперечайтеся.
У сутінках, що насувалися, звірі півколом оточили табір, але ближче не підійшли. Сам Андрій аж до ранку не склепив очей, постійно тримаючи напоготові зарядженого арбалета та меча. Цілу ніч із темряви долинало тонке, наче свист, верещання. Мандрівники, ті хто був на варті або не спромігся заснути, витріщалися у ніч і майже не розмовляли між собою.
Лише коли на сході замайорів світанок, напруга трохи спала, стало зрозуміло, що нападу не буде. Вмивалися із фляг, а снідали тим, що залишилося відучора. Нікола далеко в кущі закинув протухлу рибину.
— Не склалося.
Гуго, примружившись, глянув на звірів:
— Так і не пішли, зарази. Цікаво, і що їм від нас треба?
— Хтозна…
Андрій замовк на півслові й вкляк, прислухаючись до власних відчуттів. Чи здалося, а чи насправді його свідомості щось торкнулося? Він напружився. Ні, дотику липких пальців у мозку не було, Андрій був певен, що не помилився. От тільки звідки відчуття, що десь — чи за обрієм, чи під землею — хтось чорний ледь чутно шепоче… Не було чути того моторошного шепоту, та Андрій знав, що він є… Знав, про що той шепіт…
Він струснув головою. Мара щезла. Андрій ковтнув із баклаги теплої води й узявся за ранець.
— Треба йти.
Карлсон, крекчучи, підняв свою ношу.
— Ну, то ходімо.
І цієї миті Нікола, рвучко озирнувшись туди, де були звірі, вигукнув:
— Що це?!
Розділ двадцять восьмий
Голосно й тривожно заверещали тварини. Панічно й безпорадно заметушилися між поодинокими купками чагарнику.
І раптом Андрій відчув давно знайомий по бридкому мідно-металевому присмаку страх. І це було не просто відчуття. Колись Андрій уже переживав це, колись…
Знову запахло фіалковим.
Він похапцем дістав бінокль, неслухняними руками, що несподівано втратили силу, підніс до очей.
— Господи…
Волосся заворушилося на голові.
— Господи…
Від лісу в їхній бік повільно пливли чотири неправильної форми запинала, пласкі, мов аркуші паперу. Чорні, мов ніч. Чужі. Моторошні. Він зразу впізнав їх.
Пожирачі…
Перед очима, наче то було вчора, постала картина похмурого підземелля, де Андрій уперше побачив ці жахливі створіння. Але тоді поряд був чаклун. І чаклун їх контролював. Зараз захистити від них не було кому, і, що найстрашніше, Андрій не знав, як з ними боротися, та й чи взагалі можна боротися із породженням пекла.
Пожирачі… Жоден з Андрієвих товаришів не зустрічав їх раніше, тому вони із цікавістю дивилися на чудернацькі вітрила, що пливли на висоті півметра над землею, не знаючи, наскільки небезпечні ці монстри.
— Погляньте, дивіться, що роблять! — майже у захваті закричав Гуго.
Пожирачі ковзнули просто в стаю смугастих хижаків, і ті один за одним почали зникати в чорноті. За кілька миттєвостей запинала поглинули добрячу половину тварин, доки решта не розбіглася врізнобіч. Деякий час Пожирачі їх переслідували, а потім зупинилися.