Андрій глитнув, дряпаючи сухим, мов дошка, язиком таке ж сухе піднебіння, не дивлячись, запхав бінокля на дно ранця й хрипко наказав:
— Ходімо, треба забиратися звідси.
— Чому? — здивувався Гуго. — Ці, як їх там, непогано нам допомогли.
— Це — Пожирачі. Вони прикінчать тварин і візьмуться за нас. Утікаймо.
У цей момент, наче зачувши Андрієві слова, чорні монстри рушили з місця й попливли в бік людей.
— От, чорт! — вилаявся Кримов. — Здається, на десерт вони справді залишили нас.
Він перезарядив свого арбалета, перевірив, чи повна обойма, й зручніше припасував меча.
— Ні, — зупинив його Андрій, — жодної зброї, це не допоможе. Єдине, що ми можемо зробити, то це втікати, і втікати якомога швидше.
Він повернувся до Пожирачів спиною й швидко закрокував геть, пересилюючи бажання озирнутися, бо чомусь здавалося, що чим довше дивитися на них, тим важче буде їх позбутися. Невимовна, нелюдська чорнота наче паралізувала, вабила, притягувала погляд, зрідка полискуючи примарним світлом. Фіалковим…
Андрій струснув головою і до болю стиснув щелепи. Ні, краще не озиратися, бо так недовго й розум втратити. Тоді фіалкове взагалі заступить світ і проковтне назавжди.
— Андрію!
Сосновський смикнув його за рукав і якось дивно подивився у вічі. Певне, Андрій відізвався не з першого разу.
— Мені здається, максимум, на що вони здатні, — це швидкість пішохода, — Ян озирнувся через плече. — Все, що нам потрібно, — триматися від них на відстані.
— І привести за собою в табір Алі-Хана, — додав священик.
Він похитав головою і якось безнадійно посміхнувся:
— Доведеться бігати, доки вони не відчепляться.
— Вони не відчепляться, — кинув Андрій, — їх навмисне послали за нами. Ці тварюки — щось на кшталт тамтешніх мисливських собак. Собаки-вбивці. Як довго ми зможемо йти без зупинок? Добу? Чи навіть менше? А Пожирачі відчувають живу плоть, їх ніщо не зупинить.
Мовчазний німець повернувся і одну за одною випустив три стріли.
— Не витрачай даремно, — зупинив його Андрій.
— Треба ж щось робити.
— Треба! Звідки я знаю, що треба робити?! — вибухнув Батлук. — Ти колись їх зустрічав? Тобі відомо, хто вони чи що вони таке?!
Ганс промовчав, хоча відверто образився на цей спалах. Потім мугикнув щось невизначене й наддав ходи.
Кілометр за кілометром, кілометр за кілометром. Пожирачі не відставали, хоча й швидкості не збільшували. Переходячи на біг, люди легко відривалися від них, а коли зупинялися, тварюки повільно, але невідворотно скорочували відстань.
Кілометр за кілометром, кілометр за кілометром.
Андрій намагався пригадати той випадок у підземному місті. Чи ті монстри рухалися швидше за сьогоднішніх, чи то його суб’єктивне враження? Може, втім, Ян правий, і цей неквапний плин — максимум, на що Пожирачі здатні.
Кілометр за кілометром. Кілометр за кілометром.
Андрій зрештою помітив, що відстань між ними та монстрами почала потроху скорочуватися. Чимдалі, тим частіше доводилося переходити на біг, аби відновити розрив. Сил у людей ставало дедалі менше, і незабаром повинен був настати момент, коли вони скінчаться зовсім.
Андрій гарячково міркував, як позбутися невблаганних чорних переслідувачів. Та що можна було придумати…
Він бачив, що і священик, і Гуго вже давно перебувають на межі своїх фізичних можливостей. Незвиклі до марш-кидків в такому темпі, вони почали здавати першими. Решта виглядала краще, але це було ненадовго. Чи ж є тортури, страшніші за таке неквапливе, зневажливе переслідування?
Попереду зблиснула безіменна річечка. Шукати броду не було коли. Андрій озирнувся на Пожирачів, що вже були кроків за двісті, й пішов навпростець.
— Плавати всі вміють?
Ніхто не відповів, і він сприйняв важке сапання за ствердну відповідь.
Виявилося, що тут було трохи глибше, ніж по пояс, проте в’язке дно та крутий берег відібрали дорогоцінні хвилини, і коли вони вийшли на сухе місце, чорні тіні вже пливли над водою.
— Може, річка їх зупинить? — з надією прогудів Карлсон.
Та Пожирачі, здається, навіть не помітили цю перешкоду. Вже добре було видно рвані краї пласких мантій, що нетерпляче коливалися в очікуванні здобичі, глибока, без жодного відблиску чорнота, яка навіть пахла холодом. Смерть наближалася.
— Ти мій… — пронеслося попід небесами, відбилося від землі, від чорних монстрів й ударило в голову, потьмаривши світ.
— Господи, що ж це таке…
— Усе, більше не можу!
Гуго здався несподівано, зразу й беззастережно. Андрій поглянув на нього і зрозумів, що той справді видихнувся. Його велетенське тіло осунулося, втратило форму й уже не підкорювалося розуму, який отупів від нелюдського напруження. Над мокрою, скуйовдженою бородою первісною люттю палахкотіли майже божевільні очі. У такому стані людина згідна тут-таки, не зрушивши з місця, прийняти смерть, аби лише припинилися тортури.
— Давайте без мене, я їх затримаю.
— Нікого ти не затримаєш, ідіоте! — заволав Сосновський, хапаючи його поперек тулуба. — Ходу! Ходу!!
Гуго віджбурнув поляка, наче кошеня, й витягнув меча.
— Я так просто не здамся!
Пожирачі були вже менш ніж за півсотні кроків. Андрій безпорадно озирався навкруги. Що робити? Розділитися? Та це навряд чи врятує, а якщо хтось і вціліє, де потім шукати товаришів?
Він круто розвернувся й став поруч зі шведом.
— Пішов геть! — судомисто дихаючи, ревонув Гуго.
Андрій не відповів. Ще на щось сподіваючись, він похапливо намагався згадати закляття, яким колись монстрів приборкував чаклун. Даремно. Навіть під допінгом смертельної небезпеки пам’ять була нездатна відтворити невимовну словесну абракадабру.
Пожирачі підпливали ближче й ближче. Ось уже двадцять кроків. П’ятнадцять. Мліючи від крижаного жаху, Андрій спробував зупинити їх зусиллям волі, підкорити, як підкоряв колись людей.
Він витискав із себе те непізнане до кінця й таке необхідне зараз друге «Я», а воно скажено опиралося, прагнуло сховатися в найвіддаленіший куточок зібганої страхом душі. Шаленим зусиллям Андрій таки вхопив його за самісінький кінчик хвоста, висмикнув, змусивши промацати монстрів телепатичним поглядом. Якби пощастило вплинути на їхню свідомість…
Десять метрів. Вісім. І нічого. Порожнеча. Там, за пласкою і такою живою на погляд чорнотою не було ані краплі розуму. Лише сам голод. Безмежний, нелюдський голод…
Шість. Андрій змахнув з чола краплі поту і застогнав: нічого не виходило. Чи мають вони взагалі хоч краплю свідомості? Хоча б якусь простісіньку думку, хоча б навіть і напівінстинкт…
П’ять! І раптом він віднайшов, вихопив із безкінечно голодної порожнечі крихітну, примітивну думку. В ній не було нічого, крім голоду, в ній не відчувалося навіть ворожнечі чи злоби; вона не містила жодної іскри цікавості, це був лише голод, такий всеохопний, що на мить Андрієві здалося, що він у ньому розчиняється.
Поруч хтось заволав. Батлук здивувався; хто може кричати в цій чорноті? Чи то кричала сама чорнота? Незнищенне бажання ковтати й ковтати живу плоть?
Він ледве видряпався із нутрощів чорного монстра і, не вагаючись, вдарив, зразу всіх чотирьох, просто в їхні примітивні крихітні думки.
Два метри. Пожирачі здригнулися, зупинилися, розгублено ворушачи посіченими краями, немов не розуміли, що з ними коїться, а потім повільно, наче за інерцією, попнулися до Андрія.
І тоді він зібрав у своїй пам’яті все живе, що було, всі відчуття ситості, всі згадки про їжу — й жбурнув у чорні безодні, які відкрилися перед ним. Ще раз. І ще. Ридаючи від сорому й розпуки, висмикнув із пам’яті образи дружини й доньки, жбурнув у велетенські ненажерливі пащі, тільки короткий дитячий зойк почувся…
Із гидким плямканням монстри ковтали, давилися, смакуючи ці думки, мов десерт, всотували спогади, цідили, ковток за ковтком.