На якусь мить відчай настільки заволодів Андрієм, що він мало не кинувся у чорноту, яка височіла на відстані витягнутої руки, туди, за донечкою.
І раптом усе скінчилося. Жалобні мантії ледь чутно схлипнули і, скрутившись у жмути, впали Андрію до ніг. Кумедні, безборонні чорні грудочки…
Він позадкував, не відчуваючи ослаблих ніг, і сів просто на землю, не в змозі ані радіти, ані жахатися. Порожній. Звідкись долинуло квоктання, і не одразу Андрій второпав, що то його власний сміх, істеричний і дурний, мов у блаженного.
Він сміявся, дивлячись, як, нічого не розуміючи, витріщає очі Гуго, все ще стискаючи меча, що ним він намагався проштрикнути ці створіння, які хвилину тому громадилися перед ним.
Андрій сміявся, схлипуючи, знущався із крихітних купок чорноти, що лежали серед висохлої трави. А священик, застережливо хитаючи головою, не дозволяв друзям наблизитися: «Нехай, нехай поплаче…»
Та невже ж він ридає? Ні, то сльози від сміху, від сміху… А коли і від плачу, то що?
Поступово все пройшло, немов зі сміхом і слізьми з Андрія вийшов демон, який влаштував кубло в його утробі. Був демон, був, хіба Андрій переміг би Пожирачів самотужки?
Заспокоївшись, він нарешті замовк і завалився горілиць, крізь сльози дивлячись у таке блакитне, таке рідне і тепле небо. У спустошеній голові вештався густий каламутний дзвін, уперто шукав вихід назовні, а знайшовши, вилітав у небо, відбивався від невидимих зірок і повертався назад, накладаючись на лункі поштовхи крові в артеріях.
Коли Андрій підвівся, друзі кинулися його обіймати:
— Ти зробив це! Ти це зробив!!!
Він мляво відбивався, а коли їхні емоції трохи вщухли, мовчки пішов геть на негнучких, дерев’яних ногах. Вирвало. З гіркою блювотою тіло вичавлювало налиплі зсередини мікрочастки чорноти. Андрій навіть не повернувся, коли звідкись здалеку долинув голос Ігоря Кримова:
— Спокійно, хлопці, здається, у нас гості.
Із боку переліска до них швидко наближалися вершники. Андрій зараз не здатен був ні думати, ні приймати якісь рішення, він навіть не бачив цієї нової небезпеки, але товариші зорієнтувалися і без нього.
Відступати було вже пізно, та й ховатися тут ніде. Карл, Ігор та Сосновський просто стали на одне коліно, підняли арбалети й чекали, взявши вершників на приціл. Позаду них став бурят із невеликим, прикрашеним потемнілою від часу кісткою луком.
Розділ двадцять дев’ятий
Кроків за двісті вершники зупинилися. Один відділився від решти й обережно під’їхав ближче.
— Мир вам, добрі люди! — вигукнув він, показуючи, що не має у руках зброї.
На перший погляд він був спокійний і абсолютно впевнений у собі, проте досвідчене око легко помітило, що незнайомець готовий за найменшої небезпеки пірнути за коня.
— Мир і вам, — виступив наперед священик.
За секунду Андрій уже стояв поруч, аби у випадку загрози встигнути прикрити його собою. Батлука все ще каламутило, ноги ледь відчували землю, та він уперто відстороняв товаришів, котрі прагнули його замінити.
Побачивши священика, вершник пожвавився і, як здалося, трохи розслабився.
— Бачу, ви не Темні й не демони. Ані ті, ані інші не здатні носити на собі розп’яття або мандрувати у компанії зі святим отцем. Але чому ви тут?
Отець Сергій роздумував лише мить.
— Ми шукаємо орду Алі-Хана.
На засмаглому, вкритому степовим пилом обличчі зблиснула усмішка.
— А навіщо вам Алі-Хан? Він кочовик, небезпечний кочовик. Може, замість нього я зможу вам допомогти?
— Нам потрібен Алі-Хан, — повторив священик. — Це все, що я можу сказати. На жаль.
Вершник наблизився майже впритул.
— Можливо, мені й відомо, де його шукати…
— Ну так відправ когось за ним.
— Алі-Хан — надто недовірлива людина і погано приймає незнайомців.
— Ми це знаємо. Але нас він прийме, якщо ти передаси йому кілька слів.
Кочовик порухом голови поманив за собою священика і від’їхав трохи вбік.
— А ти стій там, де стоїш, — попередив він Андрія.
— Спокійно, — прошепотів йому отець Сергій, — це напевне один із патрулів Алі-Хана. Про існування якихось інших кочовиків я не чув.
— Отож-бо, не чули, — пробурмотів Андрій, однак сперечатися не став.
Отець Сергій підійшов до вершника, той зістрибнув з коня, й вони неголосно обмінялися кількома словами. На подив Андрія, степовик щось жваво казав, потім махнув рукою, підкликаючи решту.
— Усе гаразд! — крикнув отець Сергій. — Ми таки зустрілися з ними!
Вершник повернувся до своїх, щось коротко наказав, й один із кіннотників, відділившись від ватаги, щодуху помчав геть. Ледве гонець від’їхав, степовики з привітними вигуками та посмішками на засмаглих обличчях рушили до мандрівників.
Раптом їхній отаман різким рухом осадив коня, а в його руці хижо зблиснула крива шабля.
— Ви що?.. Що це таке?!
Він показав на чорні грудки серед трави, які щойно помітив, і з того, як трусилася його рука, було видно, наскільки кочовик зляканий.
— Це ж Пожирачі!!!
Над вершниками здійнявся ворожий, сповнений люті гомін, який не обіцяв нічого гарного.
Отець Сергій підняв руки, заспокоюючи їх, щось вигукнув, перекрикуючи галас. Поступово йому вдалося змусити кочовиків слухати. Проте пояснення священика аж ніяк не заспокоїли ватагу. Степовики не могли повірити, що Андрій зміг упоратися із Пожирачами, тим більше одразу з чотирма.
— Це неможливо! — наперед вискочив якийсь молодик із незграбним, але страшним на вигляд арбалетом. — Ніхто із людей не здатен перемогти їх!
— Заспокойся! — наказав отаман, замислено дивлячись на Пожирачів.
— Та це ж може бути засідка! Якби ми вчасно не помітили їх, а вони розгорнулися, що було б?!
Руків’я шаблі тріснуло порушника дисципліни по маківці. Той звалився з коня, двоє кочовиків управно підхопили його і мовчки відтягли у натовп.
— Перепрошую, — буркнув отаман, — лізе не у свої справи… Та все одно, погодьтеся, це виглядає дивним, нікому з людей ще не доводилося святкувати перемогу над цими монстрами. Коли б не пароль…
Отець Сергій кивнув:
— Я вас розумію. Та ми можемо довести, що кажемо правду. Дехто з нас дійсно може це зробити, — він озирнувся на Батлука.
Той наїжачився, раптом зрозумівши, ЩО за мить скаже йому священик. І він таки сказав:
— Андрію, покажи…
Батлук благально подивився на священика, однак побачив у його очах навіть не прохання — наказ. Отець Сергій усе розумів, та гарні відносини з потенційними союзниками були для нього важливіші за душевну рівновагу й фізичний стан супутника.
Андрій зітхнув і приречено виступив на півкроку вперед. Подивився на кочовика, розслабляючись, аби дозволити новому вмінню захопити його, вийти назовні, трохи подався уперед, і… нічого. Порожньо. Те, дивне друге «Я», що лякало і його самого, і товаришів, не з’явилося. Він навіть не зміг намацати його. Більше того, там, де воно завжди було, тепер проступило щось дивне й відразливе, схоже на теплу вогку вату. Андрій поспішно відсмикнув свідомість.
Священик спохмурнів. Він зрозумів те, чого ще не втямив і сам Батлук. Поєдинок із Пожирачами забрав у Андрія всю псі-енергію, і хтозна, коли вона накопичиться знову. Якщо після ТАКОГО він взагалі коли-небудь ще буде здатен до телепатії.
За кілька секунд захвилювався і кочовик. Андрій побачив, як до його очей заповзає спочатку здивування, потім розчарування, а потім… Що буде потім? Чи не зміняться вони люттю та безтямною агресією?
— Андрію, я все розумію, не треба, обійдемося, — наче здалеку почувся голос отця Сергія.
Священик іще щось говорив, але Андрій його вже не чув. Він узагалі нічого не чув. У голові в нього раптом наче вибухнуло, сліпуче й боляче. Немов продавивши невидиму стіну, яка здавалася нездоланною, а насправді виявилася трохи підгнилою, Андрій вивалився туди, де й ховалося зараз те дивне, нелюдське, друге його «Я».