Андрій застогнав. У очі бризнуло фіалковим, десь там, по той бік реальності, глухо закрутилося щось безформне й хиже, поповз землею шепіт…
Кочовик раптом здригнувся, випростався у сідлі, немов хтось загнав йому в хребет кілок, а потім дерев’яними, полишеними будь-якої людської пластики рухами почав роздягатися, скидаючи обладунки, зброю, коротку, кольору висохлого степу, куртку…
Та Андрій нічого того не бачив. Він перебував у полоні фіалкового, із якого щось пнулося до нього, вливаючись усередину гидким, отруйним шепотом:
«Ти мій… ти міййй… мійміймійййй…»
Шепіт той густішав, міцнішав, переходив у сичання… Сичання велетенського чорного гада, що ховався у фіалковій шузі. Гада, який от-от мав кинутися, увігнатися до рота, а відтак — до нутрощів, звитися там, вмощуючись у теплому, солодкому господареві.
А ще той шепіт давав силу. Незнану досі, брудну, гидку та неймовірну за потугою силу. Наче сам Люципер прийшов на допомогу…
Андрій отямився, сидячи на землі. З одного боку його трусив священик, з другого притримував Ігор Кримов. Отець Сергій щось говорив, зір сприймав порухи його вуст, але випатрана надлюдським навантаженням свідомість не сприймала звуки.
— Що… я…
Андрій нарешті почув свій хрипкий, скрипучий, мов у старезного дідугана, голос, але зрозуміти, про що говорить, він був не в змозі.
— Помовч, помовч, Андрійку, — отець Сергій дбайливо приклав до його обличчя мокру ганчірку, — відпочинь.
Обережно, але наполегливо Ігор змусив його лягти. Андрій заперечно струснув головою, розбризкуючи по траві кров. Здивовано підніс долоню до обличчя.
— То не Ігор тебе, — промовив священик, — кров сама пішла з носа.
Лише зараз Андрій відчув, як у нього пече ліва щока.
— Пробач, — ніяково всміхнувся Кримов, — виводив тебе з коми…
— Пити…
Йому піднесли відразу кілька баклаг. Батлук ковтнув і закашлявся від вогняної рідини, що ринула всередину. Кочовик хутко відсмикнув руку, але Андрій зловив її на льоту:
— Ще…
Після десятка добрячих ковтків відчуття бруду всередині майже пройшло. Андрій навіть почав відчувати серце. Він обережно сів, спершись на Ігореві руки.
— Оце мене прихопило…
— Пробач, Андрію, не треба було…
— Усе нормально, отче, за кілька хвилин буду як огірочок. Дайте лишень трохи посидіти, а то скупчилися, мов біля небіжчика.
Юрба потроху розсунулася. Отаман обережно підійшов до Пожирачів, що й досі спали.
— Ніколи не бачив їх такими.
— А що, доводилося зустрічатися? — поцікавився Ганс.
— Траплялося. Від них є лише один захист — вогонь. Він їх не вбиває, проте змушує йти з нашого світу. Коли ці тварюки з’являються поблизу табору, доводиться огороджуватися вогнищами і чекати, доки вони не підуть, іноді й по кілька діб. Ну гаразд, треба відправити їх звідси.
Вояки вже запалювали смолоскипи. Обрані з цікавістю спостерігали, як степовики розправлялися з монстрами. Нарешті останній Пожирач, спалахнувши блідим курним світлом, зник, не залишивши сліду.
— Це ж можна так їх відганяти стрілами з вогнем, — сказав Ігор.
— Пробували, не виходить, — заперечив отаман. — Якщо ви помітили, аби вогонь подіяв на Пожирачів, він має контактувати з ними не менш як п’ять секунд, тож стріли…
— Зрозуміло.
Удалині показалася ще одна купка вершників. Кочовик придивився і голосно повідомив:
— Алі-Хан!
Його люди одразу ж прибрали зброю, яку про всяк випадок тримали напоготові. Загін Алі-Хана був уже поруч. Попереду в супроводі озброєних до зубів охоронців скакав міцний, з короткою чорною бородою чоловік віком років із сорок в бойових обладунках, що виблискували нікелем.
Підскакавши, він вправно вистрибнув із сідла, кинув повід охоронцю й попрямував до Андрія, безпомилково визначивши у ньому старшого. Батлук підвівся: негоже зустрічати таку людину розпластавшись по землі, наче коров’ячий корж.
— Радий вас бачити. Давно вже чекаємо, давно.
Незважаючи на те, що всі тепер говорили однією мовою, Андрієві чомусь здалося, що в голосі Алі-Хана присутня та особлива м’якість, яка властива говірці мешканців півдня України.
Алі-Хан привітався з усіма мандрівниками, тиснучи відразу обидві руки, попрохав і прийняв благословення від отця Сергія, що дуже подивувало Батлука, котрий чомусь автоматично зарахував Алі-Хана до мусульман.
— Гонитви не було?
— Начебто ні, якщо не рахувати Пожирачів, яких, можливо, й спрямували спеціально за нами.
Алі-Хан вислухав історію сутички з монстрами й невизначено гмикнув:
— Хтозна… Ми зустрічаємося з ними доволі часто — схоже, що вони самі приходять із того світу. Та якщо навіть їх і випустили саме проти вас, це ще не означає, що демонам відомий ваш маршрут. Пожирачів просто налаштовують на певний запах, мов собак, і випускають на вільне полювання по квадратах. Вони, хоча й повільні, проте не втомлюються й ніколи не втрачають сліду. Та гаразд, не годиться годувати гостей балачками. На триста миль довкола ніхто не скаже, що я негостинний.
Він дав знак охоронцям:
— Коней!
Андрій ще не оклигав після нещодавніх потрясінь, у голові паморочилося, час від часу миготіли бліді «мухи». Проте він мужньо тримався у сідлі, категорично відмовившись від допомоги. Скоро почет Алі-Хана під веселі, жартівливі вигуки в’їхав до табору.
Там уже панувала метушня, викликана новиною про появу гостей. Пробігали жінки з корзинами, повними овочів, якимись пакунками, глечиками. У центрі табору, біля величезного намету, який, звісно, належав Алі-Хану, кілька чоловіків закінчували розчиняти баранячі туші, а поруч, на величезних мангалах, уже стікав духмяним соком шашлик.
— Немов у справжнє середньовіччя потрапили, — усміхнувся Ганс.
— Можна було б і без свята обійтися, — спохмурнів Андрій. — Менше народу про нас знало б.
— Е, у нас нічого не приховаєш, — почувся з-за його плеча голос Алі-Хана, — це ж наче велика родина. Та ти не переймайся, нікому не відомо, куди ви підете звідси. Навіть мені, — хитро примружився він.
Обраних провели до великого намету, якого зсередини було викладено хутром та подушками. Одразу ж з’явилися жінки із пляшками на тацях.
— «Оболонь»? — отут вже Андрій здивувався безмежно. — Звідки така розкіш? Навіть у Києві про нього давно вже забули.
Він узяв пляшку пива, відомого всій Європі, помилувався золотавим кольором напою й зітхнув:
— Господи, сто років не пив! Навіть не віриться, що на світі ще може бути таке диво.
— Пригощайтеся, — усміхнувся Алі-Хан. — Для таких гостей ми навіть місяць із неба дістанемо.
Гуго не змусив себе умовляти, зірвав кришку й кількома ковтками спорожнив пляшку.
— Хух, оце так…
Алі-Хан також не втримався від спокуси, відкрив і собі пляшку.
— До речі, пиво інших заводів ці пертурбації перетворили на смердючу гидоту, а «Оболонь» живе й не здається. Може, справа у воді…
Допивши пиво, Алі-Хан пішов, а Обрані почали опановувати нове житло. Гуго, не знімаючи обладунків, гепнувся на пуховики.
— Ох, гарно…
Він вилив із третьої вже за рахунком пляшки останні краплі пива й повторив:
— Гарно…
— Так, зараз би подрімати хвилинок із шістсот, — погодився Кримов, — і навіть вечері ніякої не треба.
Та до намету вже обережно зазирала жінка з рушником та глечиком у руках. Після того як подорожні вмилися і переодяглися у легкі та зручні шати, їх запросили до шатра Алі-Хана.
Тут, окрім нього, були ще кілька чоловіків, — як Андрій зрозумів, старійшини цього дивного племені неокочовиків.
Посередині розкішно вбраного в килими та парчу намету стояв уже накритий невисокий стіл, довкола якого височіла ціла гора вишитих подушок. Господар усадовив гостей на почесні місця, і перед кожним із них миттєво з’явився срібний посуд.
— У нас буває так мало свят, що люди радіють найменшому приводу повеселитися, — Алі-Хан кивнув убік виходу.