На вулиці, просто біля намету, група молоді танцювала під акордеон.
— Воно й зрозуміло, — погодився Шмідт. — Зараз не до музики.
— Ох, музика, — зітхнув Алі-Хан, — чого мені зараз не вистачає, так це класного компакту із записами. Я ж раніше музикантом був.
— Ти? — недовірливо гмикнув Ігор.
— А що, хіба не схожий? Не все ж життя я різав людей, — сумно посміхнувся Алі-Хан. — Колись був солістом рейв-групи «Тимур», не чули?
Кримов зітнув плечима, а Сосновський кивнув:
— Щось таке пригадую, була така. У Кракові виступала з гастролями, коли цей напрямок вже у занепаді був.
— Точно, — посміхнувся Алі-Хан, — були ми там. Нас важко забути, татари з відповідним іміджем. Тільки тоді мене звали Алімжан, і був я молодий і красивий.
Він зітхнув і махнув рукою:
— Ет, та що там…
Наливши гостям вина, кочівник підніс келих і промовив:
— Давайте вип’ємо. За успіх нашої безнадійної справи.
— За успіх, — відгукнувся Андрій, — от тільки чому ж безнадійної? Як відомо, надія помирає останньою.
— Правильно.
Алі-Хан поставив на стіл спорожнілий келих і повернувся до отця Сергія.
— А я вам заздрю, батюшко, по-гарному заздрю. Ви маєте мету, а ми пливемо за течією, мов…
— Ну, навіщо ж так категорично, — заперечив священик. — Усе залежить від кожного із нас окремо. Зневірилася людина, опустилася, відмовилася від боротьби — і все, кінець. Таке і за старих часів було.
— То як же боротися? Навіть ваша «битва» невідомо чим закінчиться — один шанс на тисячу. А що можемо ми?
— Наші шанси навіть менші, — погодився Андрій. — Та отець Сергій говорить про іншу боротьбу, із самим собою. Це найважча боротьба.
— Правильно, — підтвердив священик. — Не забувай, що життя — лише миттєвість перед майбутнім. Ми — гості на цій землі, а от навіщо ми тут — на це запитання у кожного своя відповідь. І живуть люди кожен у міру свого розуміння сенсу життя. А заздрити на твоєму місці я б не став, нема чому заздрити.
— Та я ж по-доброму.
— Нехай навіть і так. Кожна людина має свою долю у цьому житті й боротьбі. І твоя — не найпростіша, повір. Якби ти знав, як ми на тебе сподівалися, коли йшли сюди.
— Ми чекаємо на вас уже три дні, з того часу, як дізналися, що почався штурм Києва.
— Як там?
— Поки що тримаються, принаймні, до сьогоднішнього ранку все було нормально, наскільки це може бути нормальним у наших умовах. Прямого зв’язку ми не маємо, та якби щось трапилося, Темні одразу загорланили б на увесь степ.
Алі-Хан замовк, поглянув на вхід і вигукнув:
— О, а ось і наша Вікторія!
До намету увійшла невисока струнка дівчина. На відміну від жінок, яких Андрій вже бачив у таборі, вона була озброєна — стан облягав шкіряний пояс із масивною бляхою, на якому висіли ніж та чотири дротики для кидання.
Не знати звідки, але Андрій відразу зрозумів, хто це. Може, через те, що якось дивно й незнайомо зайшлося серце, а може, це через Алі-Хана, який ледь помітно сахнувся, швидше за все інстинктивно, бо на його обличчі миттєво з’явилася привітна посмішка, котра, втім, Андрія аж ніяк не надурила.
На вигляд їй було років двадцять п’ять. Чорне волосся, зібране на потилиці, оголяло довгу шию й непокірними хвилями розсипалося по плечах. Не хотілося навіть думати, що ця симпатична дівчина з ямочками на щоках ЗВІДТИ.
— Знайомтеся.
Алі-Хан посунувся, даючи їй місце між собою та Андрієм.
— Ну от, тепер усі на місці, — всміхнувся отець Сергій.
Його начебто й не збентежило те, що провідником у такій важкій та небезпечній дорозі буде жінка. Андрій навіть подумав, що священику було відомо про це від самого початку.
Кримов насупився. Він довго сидів мовчки, прислухаючись до теревенів на різні, зазвичай не значущі теми, які зазвичай виникають під час знайомства, кілька разів поривався щось сказати, поки, нарешті, не витримавши, пробурмотів собі під носа:
— Навіщо нам ще й ця… І без того турбот вище голови.
Андрій ніяково засміявся. Росіянин, котрий і тверезим не відрізнявся тактовністю, був у своєму репертуарі.
— Ігоре… — осудливо похитав головою священик.
Той буркнув щось нерозбірливе, але, здається, залишився при своїй думці.
— Якщо ви турбуєтеся через те, що я заважатиму, не переймайтеся: я цілком можу себе захистити.
— Ми не через це турбуємося, — знову бовкнув Ігор.
Запала ніякова тиша. Андрій майже фізично відчував, що настрій решти не набагато відрізняється від Ігоревого. Ця жінка… вона лякала. І нічого з цим не поробиш, страх діяв на рівні підсвідомості. Андрій бачив, що й Алі-Хан, незважаючи на веселий вигляд, намагається триматися осторонь, аби навіть випадково не торкнутися дівчини.
Розуміла Вікторія цей їхній стан чи ні, але й бровою не вела.
— Якщо хочете, можете мене випробувати, — усміхнулася вона.
— Це зайве, — запевнив її Андрій, — землі на тисячі миль навколо належать вашому світові, тож ти тут більша господарка, ніж ми, і твоя допомога буде безцінною.
— Угу… — буркнув Ігор.
— Та заткни ти пельку, — нарешті не витримав Ганс.
Решта старанно робила вигляд, що нічого не трапилося, та атмосфера за столом, звісно, зовсім охолола. Запанувала мовчанка. Ігор, відчуваючи, що завинив, усім своїм виглядом показував, що його цікавить виключно їжа, а отець Сергій, перехилившись через Андрія до дівчини, щось шепотів їй на вухо, та так тихо, що Батлук нічого не міг розчути.
Алі-Хан знову вхопився за пляшку.
— Давайте вип’ємо за знайомство.
— А чи не забагато буде? — засумнівався Андрій.
— Нічого-нічого, все гаразд, ви ж серед друзів, відпочивайте, розслабтеся, це ж востаннє.
Зрозумівши, наскільки двозначною є фраза, яку він бовкнув, Алі-Хан прикусив язика й ще більше знітився.
— Ох, чорти б мене вхопили, ну і ляпнув же я.
— Та годі тобі, всі все правильно зрозуміли, — махнув рукою Ганс.
Згодом похмурий гумор Алі-Хана все ж таки трохи розрядив атмосферу. За хвилину навіть почулися жарти, та такі, що навіть Ігор Кримов посміхнувся.
— Ну, дай Боже, не востаннє, — підняв він свого келиха.
Алі-Хан випив, замислено подивився крізь каламутне від вологи скло й зітхнув:
— Ох, якби я міг піти з вами…
Розділ тридцятий
Під копитами коней гула жорстка, наче шагренева шкіра, земля. У шаленій скачці коні, хропучи, розрізали милю за милею, брали їх, мов бар’єри, перестрибували через невидимі верстові стовпи й неслися далі, далі…
— Не зупинятися! Не відставати!
Скакати, скакати, оглядаючись на півколо вершників за плечима.
— Не відставати!
Гонитва почалася вранці, а зараз сонце вже схилялося до обрію. Загін Андрія мав запасних коней, і протягом дня вершники вже кілька разів їх міняли, та зараз вже ані ті, ані інші не мали сил, аби відірватися від переслідувачів.
Ох, коники, коники! Що б ми робили без вас — невеличких, витривалих друзів, чиї предки носили дикими степами стрімких вершників із кривими шаблями у руках і невблаганною жорстокістю у розкосих очах.
Ох, коники, коники! Лише на вас надія, бо переслідувачів надто багато, вони не відстають, постійно перескакуючи на свіжих коней і без жалю кидаючи стомлених.
Із зламаних кінських вуст летіли жовтаві шматки піни. Шалено гула земля. Коники, що ж ви…
Андрій розумів, що бою не уникнути, їх от-от наздоженуть, і тоді жалю не буде. Переслідувачі — теж кочовики, але не ті, що в Алі-Хана, а найманці. Вони отримують золото за кожну голову, яку кинуть до своїх просяклих пилом сідельних торб. Золото — це єдине, що високо цінується й зараз…
Дорога, що в’юнилася степом, за милю врізалася у невисокі пагорби із поточеного часом піщанику. Поміж ними чи то вітер, чи то вода проламали вузький прохід, у який дорога й пірнала.
Андрій озирнувся. Близько п’ятдесяти вершників. У відкритому бою шансів проти них немає, та коли заблокувати той прохід… Навіть уп’ятьох можна успішно захищатися, аж доки найманцям не набридне класти голови у бою із супротивником, який спирається на сильнішу позицію.