— Не заскочать, — втрутилася у розмову Вікторія. — Вони діятимуть обережно й напевне. Темних я знаю.
— Зате ти не знаєш людей. За золото та наволоч, яка втекла від нас дві години тому, навіть небо зголоситься штурмувати.
— Золото є золото, і у нас, і у вас. Можливо, ви б і мали рацію, якби кочовики діяли самостійно, а так… Я все ж упевнена, що нас спробують перехопити по той бік перевалу, перекриють усі можливі шляхи й чекатимуть. А в гори відправлять невеликі групи розвідників.
Сосновський був згоден з Вікторією.
— На їхньому місці я вчинив би саме так.
Батлук нарешті зважився:
— Ігоре, візьми Яна, пошукайте місце для ночівлі, бажано якомога вище, аби все проглядалося.
Скоро Кримов та Сосновський повернулися.
— Є непоганий майданчик. І для коней, і для намету місце знайдеться.
— Намет не ставитимемо. І зайвого із ранців нічого не діставати.
Досвідчений Сосновський нашвидкуруч облаштував досить пристойний комин, вогонь у якому навіть зблизька помітити було неможливо. Кримов витяг припаси й присунув із ними до Вікторії.
— Давай, хоча б якась користь повинна ж від тебе бути.
Вона якось дивно на нього глянула, проте нічого не сказала, мовчки налила в казанок води й заходилася мити рис.
— Ти на нього не ображайся, — підсів до неї Андрій. — Ігор — хлопець загалом непоганий, та має своєрідне почуття гумору. Власне, кожен із нас має недоліки. От я, напевно, маю їх більше, ніж він.
— Я б так не сказала, — дівчина кинула на нього грайливий погляд.
— О, мадемуазель, ви його ще не знаєте, це страшна людина, — розсміявся Сосновський, обережно ставлячи на камінь миску з дрібно порізаними овочами та відкриту бляшанку консервів.
— Кидайте в казан, — кивнула Вікторія.
— А щодо того, як насправді до тебе ставляться… — продовжував Андрій, жартома пригрозивши Янові пальцем, — давай спитаємо хоча б у цього дотепника.
Сосновський відклав ножа й посміхнувся:
— Я поважаю людину, яка наважилася перейти із табору переможця на бік переможених. А якщо врахувати, що переможець — це… гм, ну, той, чиє ім’я проти ночі не згадують… То це взагалі подвиг.
— Якщо той вчинок справді щирий, — пролунав голос Ганса.
Він підсів ближче до багаття й продовжував:
— Ви лише не подумайте, що я вас у чомусь звинувачую. Я просто пояснюю логіку, якою, певне, послуговувався й Ігор: а що, коли ця дівчина має якусь свою мету, особистий зиск? Коли не ще гірше…
— Але ж ти так не думаєш, — ствердно промовив Андрій.
— Звісно, що ні. Хоча й довіряти повністю не можу, навіть якщо б і хотів. Ось тут, — він показав собі на груди, — не дає. Але ти, дівчинко, не бійся, я не стрілятиму тобі у спину.
— Я знаю.
— Ти, Гуго?
Швед важко підвівся з каменя й підшкандибав до багаття.
— Навіть і не знаю, що важче — по сорок кілометрів перти на горбі здоровезний ранець чи труситися у сідлі. Всі сідниці собі повідбивав.
Крекчучи, він присів навпочіпки.
— Тебе не про самопочуття питають, — усміхнувся Ян.
Гуго пошкріб потилицю і категорично заявив:
— Усюди гарні люди є. Пам’ятаю, навіть у тюрмі…
Біля багаття вибухнув регіт, аж коні сахнулися.
— Коротко і по суті, — схлипнув отець Сергій, витираючи рясні сльози.
— Ага, смійтеся, смійтеся. Я ж у коледжах не навчався, наді мною можна, — набурмосився Карлсон.
За хвилину він разом із рештою вже сміявся з анекдотів, що їх розповідав невичерпний поляк.
Розділ тридцять перший
Протягом цілого наступного дня Обрані йшли горами, і лише надвечір, подолавши перевал, почали спускатися до недалекого вже моря. Кримські гори, дуже старі, розпадалися на безліч невисоких скель, пагорбів, а то й просто каміння, пересипане галькою. Під землею розбігалися численні карстові печери, деякі з них тяглися багато кілометрів і були гарно вивчені.
Просувалися обережно, спостерігаючи уважно за місцевістю. Поки що було спокійно, та все ж поруч із отцем Сергієм постійно перебував хтось із бійців. Іноді товаришів підміняв Андрій.
— Ну що, ще трохи — і побачимо море, — священик однією рукою підтримував важкого хреста, а другою пробував розвернути мапу.
Андрій допоміг.
— Так, кілька годин подорожі — й купатимемося у морі.
— А от купання — то навряд чи.
Батлук згідно кивнув. Він зупинився, подивився на сонце, на пласкі, випалені сонцем верхівки гір і з прикрістю подумав, що й сьогодні доведеться ночувати у степу, бо узбережжя до настання темряви вони не дістануться.
Священик, немов прочитавши його думки, завів розмову про відпочинок.
— Ще кілька кілометрів, — погодився Андрій. — Он до тих виноградників доїдемо…
Він дістав фляжку, ковтнув трохи теплої води, котра відгонила болотом.
— Хочете?
Священик відмовився.
І раптом Сосновський, котрий їхав у дозорі, щось вигукнув і поставив коня дибки. Навіть звідси Андрій почув тугі удари стріл, що влучали у груди скакуна. Схопився за плече й Гуго: в нього вцілили з пращі.
Андрій на якусь мить побачив серед рідкого чагарнику біля дороги рух, скотився з коня і послав туди стрілу.
— Засідка! — заволав Кримов, дзиґою крутячись під стрілами, що аж шипіли в повітрі.
— Усі до лісу!
Андрій щосили шмагонув коня священика, і той поніс свого вершника до купи дерев, що темніли неподалік. Сосновський ніяк не міг вилізти з-під коня, що придавив йому ногу. А зі схилів невисокої гори із воланням вже сипалися люди в хутряному одязі, серед якого зрідка миготіли й чорні плащі Темних.
— Ніколо, отець Сергій на тобі! — наказав Андрій, але бурят вже й так рвонув слідом за священиком.
Батлук зустрів ворога всіма п’ятьма стрілами, що були в його арбалеті, пробивши у безладних лавах солідну діру. Бічним зором побачив, як Ігор і Ганс витягають із-під коня Сосновського. В пом’яті лати німця барабанили стріли.
А наступної миті на них насіло півтора десятка по-різному озброєних кочовиків. Андрій вивернувся з-під шаблі брудного бороданя і кинувся на допомогу товаришам. Відбивши списа, кинутого кимсь, Батлук прорвався крізь звалище, рубонув на ходу чиєсь вишкірене обличчя і закрутився, відбиваючи удари, що сипалися, мов град, з усіх боків.
Ворогів було так багато, що, здавалося, саме повітря стріляє в тіло різкими пружними ударами болю. Наразі Андрій відчув, як гостре лезо, прорізавши-таки захисну куртку, шморгнуло тіло, й по боку зацибеніла кров. Він відбив повторний удар, зробив випад, і супротивника відкинуло в натовп. Андрій так і не зрозумів, чи дістав його.
Битва злилася у шалений калейдоскоп облич, клинків, зойків та крові. На мить погляд спіймав кудлату голову, накриту пом’ятою залізною каскою, але лише задля того, аби Андрій міг увігнати у рота, що заверещав на цілий світ, важке лезо кинджала.
Звідкись ззаду наскочив маленький, майже карлик, кривоногий чоловічок зі звичайною теслярською сокирою і прудко кинувся Андрію під ноги. Той одним коротким ударом шаблі відкинув його геть, навіть не подивившись, що з ним сталося. Батлук прагнув будь-що пробитися до товаришів, і в нього це майже вийшло. Їх уже роз’єднувало лише кілька кроків, Андрій гукнув, хоча напевне знав, що, захоплені боєм, вони його не почують. Нагнувшись, він перекинув через себе ще одного нападника, який розмахував ножем, і знову закричав.
Цього разу ватажка почув Кримов і кількома ударами шаблі допоміг пробитися до решти.
— Прориваймося до лісу! — прокричав Андрій.
— О’кей, ви чули, хлопці?!
Вони щодуху налягли на ворога, й лави кочовиків почали прогинатися. Ефесом шаблі Андрій блокував удар чергового супротивника й рвучким випадом увігнав йому в живіт кинджала, одночасно викинувши руку із шаблею назустріч солдату в чорному плащі зі списом напереваги.
Відбивши списа, Андрій зробив крок ліворуч, загороджуючись від Темного попереднім супротивником, котрий, підтримуючи власні нутрощі, потроху осідав на землю. Темний на мить забарився, і цього вистачило Ігорю Кримову, щоби блискавичним ударом шаблі відправити його на той світ.