Темні, захоплені перестрілкою, його не бачили, й Кримов мав шанс.
Він зробив крок, другий…
— Давай, Ігорю, давай, — шепотів Батлук, забувши про те, що товариша смертельно поранено.
Аби ще більше відволікти ворогів, Андрій залишив укриття і, припавши на коліно, випустив у Темних дві неприцільні стріли. Потім іще одну, вже на бігу. З їхніх лав почувся зойк болю, ще один Темний упав, конаючи.
— Давай, Ігорю, давай…
Та Кримов утікати не збирався. Повільно, дуже повільно він пішов до найближчого Темного, який стояв до нього спиною.
— Ні, Ігорьку, ні…
Темний озирнувся. Андрій бачив, як змінилося його обличчя, як попнулася до меча рука, але було вже пізно. Короткий замах — і кинджал увійшов йому в бік по саме руків’я. Здавалося, Андрій навіть почув схлипування плоті, яку роздирає метал.
А з усіх боків із шаблями та списами вже бігли, бігли Темні. Андрій застогнав й опустив голову.
Більше години знадобилося Андрію, аби нарешті відірватися від переслідування. Пересидівши у щільній гущі молодого заросляка на краю села, аж поки не почало темніти, він багнистим ручаєм дістався до балки, яка поєднувалася із тією, де на нього мали чекати товариші. То була навіть не балка, а широкий, з урвистими схилами рівчак, який ламаною лінією йшов уздовж села, а потім повертав і зникав серед схилів невисоких у дій місцевості гір.
Не встиг Андрій пройти й двохсот кроків, як із-за вигину одного зі схилів почувся стукіт камінців, потім обережний рух. Андрій завмер, подався назад, сховавшись за невеликим кущиком. Тиша. Лише від села вітерець доносив вигуки Темних, які все ще шукали втікачів. Андрій чекав із чверть години, але з балки більше нічого не долинало. Він обережно, крок за кроком рушив далі, тримаючи напоготові арбалет, але, подолавши вигин, нікого там не побачив.
І тут, майже при самому дні рівчака, раптом ворухнувся кущ терену й пролунав шепіт:
— Андрію, ти?
— Ян?
Із вузької розщілини за кущем виліз Сосновський. У сутінках біліла нашвидкуруч замотана голова.
— А Ігоря не бачив?
Батлук промовчав. Ця мовчанка краще за всякі слова сказала Янові, що трапилося.
— Як він загинув?
— Красиво…
Андрій замовк, похитав головою й додав:
— Не хочу нічого розповідати, потім…
Подивився у небо, що вже темніло, й тихо промовив:
— Треба наших шукати.
— Я вже пробував, — зітхнув Сосновський, — тут стільки ходів…
Вони обережно рушили вздовж схилів, зрідка неголосно озиваючись то до Ніколи, то до Гуго. Було тихо, лише цвіркуни скреготіли у траві та із села долинали люті, майже нелюдські вигуки.
— Так ми їх і до ранку не знайдемо, — прошепотів Сосновський. — Кляті печери.
— Тихо!
Згори, зовсім вже близько, почулися тихі кроки, скавчання собак.
— Це по наші душі.
Ян прислухався.
— От чорт, точно. Ланцюгом ідуть.
Він вилаявся.
— Маємо лічені хвилини. Але як вони нас знайшли?
— Для цього якраз великого розуму не треба, до того ж собаки.
— Ага, собаки… Я добрячу пригорщу усякої хімічної гидоти розкидав, навіть «їжаків» розсипав.
— Виходить, вони тупотять моїми слідами.
— А чому зверху?
— Ніколи розбиратися. Ти що, іншої справи не маєш?
Позаду зашурхотіло. Обидва кинулися врізнобіч, ховаючись за виступами рівчака, налаштували арбалети.
— Не пристрельте лишень, — пролунав голосний шепіт Ніколи.
— Ух, слава Богу, — видихнув Ян. — Нарешті.
— Давайте за мною, я вже години півтори вас шукаю.
Нікола провів їх у вузьке відгалуження рівчака й пірнув у непомітну діру, яка виявилася ходом до печери, та ще й досить великої. Андрій ледь розгледів у щільному мороці постаті товаришів.
— Удвох? — тихо запитав священик.
— Так.
Помовчавши, Андрій сказав просто:
— Ігор загинув.
Він коротко розповів, як це сталося. Андрій говорив і сам дивувався, наскільки сухо, протокольно лунають його слова. Він хотів сказати зовсім інакше, хотів передати те, що було на душі, хотів, аби вони побачили, відчули те саме, що й він, те, що стояло перед очима й досі. І не міг.
Закінчивши розповідь, Андрій відвернувся. Зараз він навіть жалкував, що не лежить там замість Ігоря. Це було безглуздя, у цьому не було сенсу, але він чомусь відчував свою провину й напевне знав, що це почуття не відпустить його до самої смерті, отже…
А решта? Як спокійно вони сприйняли цю смерть… А він сам, чи спокійно? Які ж вони Обрані, коли так загрузли в кривавому болоті насилля, що їх вже ніщо не зворушує?
Андрій рвучко озирнувся:
«Ну що ж ви?»
Багаторазова луна повторила цей німий крик-питання: «Що ж ви… що ж ви…»
Він струснув головою. Що це з ним? Може, він справді з’їхав із глузду? Уся ця маячня… Маячня, з якої вибудовано огидну логіку самоприниження і наклепів на тих, хто поруч. Звідки вона? Адже Андрію точно відомо, що його провини в загибелі Ігоря немає. Так само не був би винен і Кримов, якби Темні підняли на списи Андрія. То що ж це з ним?
Поглядом він відшукав священика. Отець Сергій відійшов убік і, ставши навколішки, молився, певне, за упокій душі. Закінчивши, він важко підвівся і приєднався до решти. Підійти й собі?
Батлук зціпив зуби й помотав головою. Ні, зі своїми бісами він розбереться самотужки. То такі біси, що їх жоден екзорцист не вижене.
У цей час Нікола, який спостерігав за виходом із печери, подався назад і блискавично підбіг до решти.
— Вони вже в ущелині. Прочісують.
— Що робитимемо?
Отець Сергій зітнув плечима:
— Я людина невійськова, тобі вирішувати, Андрію.
— Маємо два варіанти, обидва небезпечні. Перший — дуже схожий на самогубство: вийти назовні й прориватися до моря, тут по прямій і кілометра не буде. Та вони, навіть якщо нам і пощастить пробитися, насядуть нам на п’яти, а нам же буде потрібен час, аби знайти придатне для подорожі судно. Другий варіант — іти через печери. Там усюди карсти та старі каменоломні, багато виходів просто на берег, але ми неодмінно заблукаємо. Цей лабіринт — ще гірший за той, по якому Мінотавр бігав.
— Та-ак, — зітхнув Шмідт, — загнали нас у пастку. Їм навіть лізти сюди не треба, а просто сісти біля виходу й чекати, доки ми не здохнемо з голоду.
Карлсон махнув рукою:
— Що вже тепер говорити, справу зроблено. Раніше треба було думати, а не потикатися до села. Хоча виходу, власне, все одно не було. Нам потрібні харчі — під вітрилом можна більше тижня теліпатися.
— Гаразд, Гуго, але що ж нам робити? — знову запитав Андрій.
Відповісти він не встиг. Усе вирішив звук каміння, що осипалося, потім на тлі вже зовсім густих сутінків виникла людська постать. Кочовик помітив світло смолоскипа й хрипко заволав:
— Усі сюди! Ондечки вони!
Юрмлячись у вузькому проході, кочовики посунули до печери, але там вже нікого не було. Обрані зникли за поворотом підземного коридору.
— Смолоскип, смолоскип загаси, — зашепотів Андрій.
— Та ти що, з дуба впав? — Гуго відсунувся далі від нього й подивився, мов на божевільного. — Без світла ми тут ціле життя блукатимемо.
— Ми й так ходитимемо тут бозна-скільки. Загаси, коли не хочеш, аби вони за нами, мов на маяк, перлися. Потім розпалимо.
Вогонь згас, і Обраних охопила непроглядна темрява. Деякий час вони стояли, аби хоч трохи до неї звикнути, та в підземеллі не було ані найменшого джерела світла, тож рушили навпомацки, спотикаючись об каміння і для безпеки тримаючись один за одного. Хоча говорили пошепки, однак стіни багатократно посилювали і відлунювали звуки, тому здавалося, що підземеллям суне ціла армія. Час від часу Андрій смикав Гуго, котрий ішов перед ним, і валка зупинялася, аби можна було послухати, чи не наздоганяють переслідувачі.
— Може, повернемося? — запропонував Гуго, ледь просовуючись у чергову щілину між нерівними стінами.
— Куди? Там якраз на нас чекають. На млинці.
— Без світла погано, так недовго й порозгублюватися.