— Із луків нас уже не дістануть. Здається, й цього разу минулося.
— Андрію… хлопці… — прохрипів Гуго.
Батлук озирнувся й побачив на баку Гуго, який сидів, притулившись до надбудови. Його обличчя було блідим і заюшеним кров’ю.
— Зараз, друже, потерпи, зараз перев’яжемо.
— До дідька вашу перев’язку!!! — заревів швед, підвівся і, похитуючись, кинувся на бак.
Андрій побіг слідом, проскочив надбудову й раптом вкляк. Гуго сидів на палубі, тримаючи на колінах голову священика, і його кров змішувалася із кров’ю отця Сергія, груди якого пробила важка арбалетна стріла.
Холонучи від жаху, Андрій підійшов, опустився навколішки. Поруч присів Сосновський. Одного погляду йому вистачило, аби визначити те, що Андрій і так уже знав:
— Готовий. Просто в серце.
Батлук мовчав. Що тут скажеш. Він підвівся, відійшов і, спершись на фальшборт, довго дивився у море.
Танцювали золоті хвилі. До самого обрію — нічого, крім хвиль, які гойдали у своїх обіймах вечірнє сонце. Шлях вільний, але це вже нікому не потрібно. Тоскно кричала самотня чайка. Сонце сліпило очі, витискаючи сльози.
Що ж тепер? Задля чого загинули Ігор та Ганс? Та навіть якщо б вони й були живі, що би від того змінилося? Темні одним пострілом убили їх усіх. Усіх…
На плече лягла чиясь рука. Ян присів на фальшборт і глухо промовив:
— Що вже тепер… Так вийшло. Нічого не поробиш…
— Поробиш, — пролунало раптом.
Бурят нахилився над тілом, провів долонею по чолу померлого й тихо повторив:
— Поробиш…
Він став навколішки, довго мовчки дивився на тіло, потім підвів очі, глянув на товаришів якимось жалісним, сповненим туги поглядом і твердо промовив:
— Він житиме.
Нікола відкинувся трохи назад, заплющив очі; його тіло осунулося й немовби втратило форму. Обличчя, схоже на старовинну темну маску, було абсолютно нерухомим.
Він кілька разів глибоко зітхнув, Андрій бачив, як плавно піднімаються та опускаються груди старого, а потім здалося, що бурят припинив дихати взагалі, перетворившись на маленьку дивну статую. Андрій чомусь був упевнений, що зараз Нікола нічого не чує, хоч кричи.
А потім залунав неголосний спів — це звідкись із глибин грудей старого бурята виринала пісня-стогін. Його тіло почало ледь помітно, а потім усе сильніше розхитуватися у такт одноманітним звукам, в яких вчувалися чи то молитва, чи то чаклунські заклинання. Сухорляве, зморщене обличчя Ніколи залишалося нерухомим, лише краплі поту, що проступили на чолі, виказували те, що воно — обличчя живої людини. Тіло старого зараз було таким напруженим, що більше нагадувало камінь. Спів голоснішав. Андрій давно вже здогадався, що бачить обряд шаманства, але так і не міг зрозуміти, що прагне зробити бурят.
А голос ставав усе сильнішим, пронизливішим, змінився тембр. Від нього заболіли вуха, а в голові запаморочилося. Андрій відчув, як втрачає відчуття палуби під ногами, як розмивається реальність. У горлянці виник каламутний клубок із нудоти та страху.
Стріла в грудях у священика затремтіла і ледь ворухнулася. А потім… Андрію здалося, що йому зраджують очі: тугими поштовхами, наче це робило серце, що раптом ожило, стріла почала виходити з грудей. Але ж цього не може бути!
Старий продовжував співати. Поштовх, іще поштовх. Метрова чорна стріла цілком вийшла із тіла, якусь мить повисіла у повітрі й упала на палубу. Бурят розплющив очі, безтямно подивився на неї й млявим рухом витер мокре обличчя.
Потім він знову заплющив очі, схилився над тілом і простяг до рани розкриті долоні. Надривний, жалісний стогін вирвався із грудей Ніколи, і то вже були не заклинання. Старого знову захитало, його пальці затремтіли й повільно, наче зведені судомою, зігнулися. Здалося, що поміж ними та тілом священика виникла легка імла. З’явилася лише на мить і відразу зникла.
Бурят невдоволено мотнув головою й знову зосередився. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж імла з’явилася знову, і тепер не лише руки старого, але й усе його тіло трусило, наче в лихоманці.
На кінчиках пальців Ніколи народилися крихкі блакитні вогники. Спочатку вони були схожі на туман, але щомиті ставали реальнішими й чіткішими. Андрій кліпнув очима. Вогні не зникли.
Повільно, міліметр за міліметром, рана почала затягуватися й скоро зникла зовсім. Співи бурята стали голоснішими. Він немов завис у повітрі, здалося, енергія виходить із нього потоками, мов із перевернутої посудини. Раптом тілом священика пробігла легка судома. Андрію стало страшно — він зрозумів, ЩО зараз відбудеться. Це було неможливо, але це було так…
Невидима енергія, що витікала з Ніколи, мов кокон огорнула тіло отця Сергія, із кожною хвилиною стаючи щільнішою, усотувалася в нього, насичувала його тіло силою і… життям.
Та енергія ця не була безмежною. Андрій бачив, що сили Ніколи закінчуються, наче кокон витягував із нього останні краплі життя. Просто на очах шкіра на руках старого збіглася, окресливши кожен суглоб і кожну кістку, запали очі, скроні, щоки. Вишкірене в моторошній гримасі обличчя перекосилося й почало танути. Повіки наче висохли й оголили налиті кров’ю очі, що були ладні в будь-який момент луснути.
Щільність кокону досягла межі, він перетворився на фіалкове сяйво, за яким уже не можна було розгледіти ні рис обличчя священика, ні рук Ніколи. А сам він раптом похитнувся, плавно здійнявся у повітря й завис у кількох дюймах від палуби.
Потік сяйва, що виходив із рук старого, запульсував, і тієї ж миті над палубою розіллявся моторошний, уривчастий крик. Нікола кричав, не в змозі більше стерпіти страшний біль. Він кричав, і в цьому крику лютувало все зло пекла, прагнуло вирватися назовні й не могло, бо його стримував цей самий крик.
Тіло священика здригнулося, ним пробігла легка судома, а наступної миті отець Сергій поворухнувся, глибоко зітхнув і розплющив очі, в яких іще не було життя, але й смерті також уже не було.
Сяйво згасло. Безсиле тіло старого впало на палубу. Він спробував підвестися і не зміг. Андрій швидше вгадав, ніж почув у хрипінні, що вирвалося з порепаних вуст:
— Він… живий?
— Так.
— Добре…
Нікола заплющив очі й тихо повторив:
— Добре…
Наступної миті він помер.
Збентежені, розгублені, пригнічені Обрані дивилися то на тіло Ніколи, то на отця Сергія, який стояв навколішки і, ніби пересвідчуючись, що дійсно навколо нього все реальне, сліпо обмацував дошки палуби.
Ніхто не наважувався підійти до нього першим, торкнутися, від нього віяло… Він немовби прихопив звідти, де тільки-но був, дещицю тихого побожного страху, від якого віяло радістю і чимось таким, що робило його майже нелюдом.
Ось він подивився на товаришів, наче вперше їх побачив, наче довго й важко пригадував, хто вони такі, а потім ледь чутно прошепотів:
— Господи, навіщо… навіщо я тут… Господи, як там гарно…
Отець Сергій опустив голову й заплакав.
Розділ тридцять четвертий
Невелике судно тихо пливло до південних зірок. Ледь чутне скрипіння дерева, шелестіння вітру, що залишав на снастях пластівці солоних пахощів, і спокій — крихкий, а від того особливо бажаний — заколисували баркас на морських хвилях. Чумацький Шлях перекинувся за північ, і скоро з нього мав политися ранок. Андрій пересмикнув плечима: не спалося, і він майже цілу ніч просидів на кормі — в тиші й нічній прохолоді.
Перехилившись через борт, Батлук довго, безтямно дивився на срібну в місячному світлі воду. Це заспокоювало: світло відсовувало кудись далеко і те, що минуло лише хвилину тому, і те, що було попереду.
Учора в морі поховали Ніколу та Ганса. А зараз це вже здавалося чимось напівзабутим. Біль був, але тепер він перетворився на один із мільйонів вогнів у небі, надто м’яких, аби різати очі.
Рипнула дошка палуби. Обраний озирнувся і побачив Вікторію.
— Я не хотіла тобі заважати.
— Ти не заважаєш. Посидь зі мною.
— Не спиться? Переживаєш?