Посередність породжує зневагу. Для деяких прокрастинаторів думка про те, що вони звичайні, може бути настільки нестерпною, що вони роблять усе, аби бути визначними. Вони прагнуть мати не лише ідеальну кар’єру і стосунки, а й створити шедевр, пишучи листа чи вирощуючи сад. Якщо ви очікуєте, що ваші результати щодня сягатимуть рівня вашого ідеального уявлення про себе, то хай що ви робитимете, у порівнянні це виявиться посереднім. Ви знецінюєте середньостатистичне, звичайне, типове — і дивитеся на таке зі зневагою. А оскільки помилки і недоліки — невід’ємна складова людської природи, люди, що не витримують звичайного, заспокоюють себе прокрастинацією. Коли посередні результати можна списати на гарячковість останньої хвилини, ці люди можуть продовжувати вірити, що могли би досягти ідеалу, якби мали більше часу. Це дає перфекціоністам змогу уникати власного відчуття зневаги до себе, коли вони є звичайними і середньостатистичними.
Винятковість без зусиль. Перфекціоніст вважає, що, коли людина є справді видатною, їй мають даватися легко навіть складні речі. Креативні ідеї мають литися безперестанку! Навчання має бути чистим інтелектуальним задоволенням! Рішення повинні ухвалюватися без затримки і з повною впевненістю у них! Із такими недосяжними стандартами людина, якій, аби щось зробити, треба тяжко працювати чи принаймні докласти хоч трохи зусиль, найімовірніше, почуватиметься неповноцінною. Один студент-фізик із коледжу зізнався: «Якщо мені не вдається вирішити проблему негайно, я почуваюся тупим. Я розумію поняття, і я досить розумний, тож повинен уміти знайти відповідь одразу ж. Та, коли мені це не вдається і потрібно трохи посидіти над завданням, я злюся на себе, що не витримую цього. І тоді я граю у відеоігри».
Очікування, що людина має вміти на льоту вловлювати матеріал, хай який він складний, заводить у ступор багатьох прокрастинаторів. Їх настільки розчаровує необхідність над ним сидіти, що вони не докладають зусиль, аби розібратись у матеріалі та освоїти його. Натомість вони уникають завдань, відкладаючи їх на потім. У довготерміновій перспективі їхня потреба бути розумними робить їх некомпетентними. Зрештою, якщо ви не спроможні витримати незнання, ви не спроможні і вчитися.
Зробити все самостійно. Перфекціоністи часто вважають, що вони мають зробити все самі, адже попросити когось про допомогу — це для них ознака слабкості. Вони не гнучкі й не здатні зважити, як краще вчинити в конкретній ситуації, вони не здатні визнати, що іноді відповідь їм не відома, що вони не можуть зробити все самі або що компанія — це може бути просто весело. Навіть коли скористатися чиєюсь допомогою було б ефективніше, багато перфекціоністів мають намір і тверде рішення працювати й страждати самостійно. Ця блискуча самотність може бути для них навіть причиною гордості. Або ж вони виросли в культурному середовищі, де не заведено просити про допомогу, і потреба у цьому там є ознакою слабкості й підставою для сорому. Коли ж ноша врешті-решт стає надто важкою, полегшення дає прокрастинація. Неспроможні зробити все самостійно, вони вирішують відкласти це на потім.
Існує правильний шлях. Це одне із найпоширеніших перфекціоністських переконань. Перфекціоністи вважають, що існує єдине правильне рішення проблеми і вони мусять його знайти. І поки правильного рішення не знайдено, вони чинять спротив будь-якому розвитку подій чи будь-яким зобов’язанням. Отож, замість того, щоб ризикнути зробити неправильний вибір, вони не роблять нічого.
Чарльз і Бренда хотіли зі свого містечка переїхати в більше місто. Вони знали, що це рішення назавжди змінить плин їхнього життя, тому хотіли бути впевненими, що чинять правильно. Вони складали довжелезні списки «за» і «проти» для кожного міста, переїзд до якого розглядали. А оскільки неможливо мати абсолютної впевненості в тому, що якесь із міст буде ідеальним місцем для життя, роботи і виховання дітей, вони не робили жодних дій. Допоки Бренда і Чарльз відкладають ухвалення рішення, де їм жити, вони можуть триматися за ілюзію, що існує ідеальне рішення і що вони можуть зробити ідеальний вибір.
Перфекціоністи бояться, що якщо вони приймуть неправильне рішення, то впадуть у власних очах і нестерпно про це шкодуватимуть. Однак за цим страхом стоїть переконання, що вони можуть (і повинні) бути всезнаючими — вміють передбачати майбутнє та ручатись за наслідки. У дитинстві ми вигадуємо собі, що дорослі знають усе (ну, як ваші батьки таки знали, що ви кажете неправду?), і більшість із нас плекає мрію про те, що одного дня ми також знатимемо й контролюватимемо все. І, звісно, нелегко прийняти правду про те, що ми не всезнаючі, не всесильні — як і наші батьки.