Якщо ми розуміємо, що прокрастинація — це боротьба за дещо більше, ніж контроль, що це боротьба за самоцінність і самоповагу, ми можемо зрозуміти, чому можливість програти у цій боротьбі викликає такий сильний і великий страх і чому ці прокрастинатори так уперто опираються змінам. Якщо ваше відчуття самоцінності ґрунтується на вашому вмінні протистояти впливу інших, кожна сутичка може мати перебільшену вагу. Одна невеличка поразка може залишити по собі відчуття, наче ви пішли на компроміс із власною совістю і ваша здатність бути автономною особистістю викликає сумнів. Тому життя може стати полем бою, на якому ви боретеся проти кожного правила, про щось сперечаєтесь або просите особливого ставлення за допомогою серйозних чи дріб’язкових дій. Десь на задвірках вашого розуму ви можете увесь час здійснювати оцінку, хто сильніший, хто тримає все під контролем, чия рука зверху. Ви готові, за найменшої провокації, бунтувати проти авторитетів та утверджувати свій власний вплив у цій ситуації.
Сем, бухгалтер та хронічний прокрастинатор, саме така людина. Головна турбота його життя — упевнитися, що його ніхто не контролює. «Я не залежу від інших, — стверджує він. — Я знаю, що мушу бути на роботі о восьмій або що мушу до певної дати підготувати для клієнта звіт про аудит. У тому і суть — я мушу. Я ненавиджу це слово. Якщо я берусь і роблю це, то почуваюся слабким, тому я не роблю цього або зволікаю із цим. Так я можу показати їм хто головний! Я!» Сем виконує із затримкою не лише свої робочі обов’язки, він також опирається навіть найменшим проханням чи очікуванням інших людей. Якщо Семова дружина, Ейлін, попросить його з’їздити у справах дорогою додому, він неодмінно «забуде». Сем вважає податки, щомісячні рахунки та повідомлення про протермінування дурницями. Стверджуючи, що його життям не керуватимуть такі дріб’язкові речі, він сплачує рахунки, лише коли має для цього настрій, — зазвичай раз на півроку. Він бореться навіть тоді, коли йдеться тільки про нього самого. У Сема закінчилося пальне посеред магістралі, тому що, коли індикатор показує «порожній бак», їзда не за його правилами у пошуку заправки змушує його відчувати, наче він здається на милість дрібних вимог щоденного життя. Тому він до останнього не заправляється.
Деякі прокрастинатори настільки налаштовані не програти в боротьбі, що готові платити за перемогу дуже високу ціну. Жертвування чимось, що має особисто для них велику вагу, може здаватися тією ціною, яку варто заплатити за відчуття власної сили та контролю над власним життям. У Джессіки діабет і дуже надмірна вага. Відчуття, що їй не можна шоколаду і що вона мусить ходити на прогулянки, їй неприємне настільки, що вона відкладає тренування та схуднення, хоча і знає, що ризикує власним здоров’ям.
Думаєте, ці історії притягнуті за вуха? Перш ніж ви вирішите, що ця розмова про боротьбу та наслідки, які виходять за всі межі, не стосується вас, гляньмо на досвід ще однієї прокрастинаторки. Кортні не розуміла, що її затягнуло в змагання за незалежність, яке мало руйнівний вплив на її життя.
Кортні — це інтелігентна тридцятичотирирічна жінка, яка наразі працює продавцем-консультантом в універмазі. У дитинстві життям Кортні «розпоряджалася» мама, яка, зокрема, брала на себе відповідальність за її оцінки і хвалилась її досягненнями так, наче вони були її власними. Батько Кортні, відомий адвокат, вважав, що її успіхи в навчанні дають їй можливість вступити на юридичний факультет і влаштуватися на роботу в його компанії. Коли Кортні поїхала у коледж, вона нарешті відчула себе вільною. Вона проводила багато часу на тусовках і дуже мало — за навчанням, тому з коледжу її врешті-решт виключили. «Мені тоді було це невтямки. Мені ж справді подобалася більшість дисциплін, особливо природничих. Я навіть подумувала про те, щоби вступити в медичний і стати педіатром. Я знала, що маю до цього здібності. Та, мабуть, якась інша частина мене хотіла зруйнувати таку можливість».
Минули роки, перш ніж Кортні усвідомила, що її прокрастинація в студентські часи була якось пов’язана з її реакцією на батьківський контроль над її життям. Вона зростала з відчуттям, що у неї немає власного життя, бо мама вибирала, чим їй займатися, а батько приймав рішення щодо її майбутнього. «Я відмовлялася робити те, чого хотіли вони. Сумно те, що я насправді хотіла добре вчитися і чогось досягти в житті. Тоді я не вірила, що можу і досягати успіхів, і зберігати самоповагу водночас. Якби я була впевненіша у власній незалежності, мені не довелося би так тяжко працювати, аби довести її. Шкода, що я тоді не вірила, що добре вчитися не обов’язково означало бути під батьківським контролем».