Потрібна допомога. Коли люди не впевнені у придатності своїх ідей чи в спроможності самому їх генерувати, вони залежать від чужих поглядів. Ідеться не про мозковий штурм спільно з кимось і не про отримання зворотного зв’язку, а радше про очікування, що хтось інший запропонує ідею чи модель, яку можна пристосувати під себе.
Багато студентів коледжу, приміром, тижнями збирають матеріал для семестрової роботи, але так її і не пишуть, адже бояться показувати власне бачення. Вони знають, як користуватися зовнішніми джерелами, а от коли намагаються заглянути всередину себе, то опиняються з порожніми руками. Деякі студенти під час навчання в коледжі отримували значну допомогу від батьків, що структурували їхній час і слідкували за їхньою роботою. Гі була родом з освіченої корейської сім’ї, де вважали надзвичайно важливим отримати хорошу освіту. Коли Гі вчилася в старших класах, батьки наполягали, аби вона вчилася за спеціально визначеним графіком, вони були проти позакласної діяльності та слідкували за її соціальним життям. Коли Гі вступила до коледжу, де все доводилося вирішувати самостійно, вона не відчувала себе готовою до такого життя; а просити когось про допомогу їй було соромно. Її спантеличення та ізоляція призвели до прокрастинації і поганих оцінок, хоча вона сподівалася на зовсім інший результат.
Людям може здаватися, що у будь-якій справі їм потрібна поруч інша людина. Вони бояться, що не зможуть запустити свій проект без партнера. Синтія так пояснила вплив, який на неї мала ця залежність: «Коли я працюю в групі, у мене повно ідей, багато мотивації і я виконую те, що маю виконати. Але коли я сиджу сама за робочим столом, у мене виникає відчуття, що мій мозок помер. У мене в голові пусто, і я починаю серфити в інтернеті. Мені потрібен хтось, хто надихне мене на роздуми, бо, коли я лишаюся сама, думок у мене немає».
Докладати більше зусиль, аби бути номером два. Деяким людям зручніше бути на другому місці, під чиїмось крилом. Вони шукають провідника, наставника, лідера, когось, хто дасть їм відчуття безпеки. Вони уникають дій, що виведуть їх на перше місце, адже бояться, що там вони будуть надто відділеними і самотніми.
Наприклад, багато студентів-випускників переносять свої усні іспити або ніяк не можуть завершити дипломну роботу, бо не хочуть втрачати захист, який дає університет, та облишити свого наукового керівника. Вони не впевнені, що можуть успішно вижити в «реальному» світі, а можливість бути випускником дає їм відчуття останнього шансу на наставництво та опіку.
Люди також можуть прокрастинувати, не бажаючи залишити керівника, який був їхнім наставником на першій роботі, або ж людину, з якою вони мали перші серйозні стосунки, адже не впевнені, що можуть дати раду самі. Ця ситуація виглядає особливо сумно, коли стосунки дають небагато захисту, підтримки, наставництва чи опіки. А залишаючись у цих стосунках, вони можуть насправді руйнувати власне життя; їм здається, що краще вже бути хоч з кимось, ніж зовсім одному у світі. Страх відокремитися не дає їм змоги зважитись на розрив, що зрештою міг би виявитися зміною на краще для них самих.
SОS. Є люди, які прокрастинацією закопують себе глибоко в яму, сподіваючись, що хтось прийде і їх звідти викопає. Вони створюють аварійну ситуацію у вигляді прокрастинації, аби попросити когось про допомогу. Найкращий порятунок для прокрастинатора — змусити когось зробити роботу за нього. Скільки разів ви сподівалися, що коли довго чекати або перебувати у халепі, станеться диво — і хтось зробить неприємну справу замість вас? Іноді так і буває! Один старшокласник так довго не міг написати свою випускну роботу, що постало питання про те, чи вдасться йому закінчити школу. Врешті його батько написав більшу частину роботи замість нього. Син вирішив, що цей аварійний порятунок був виявом батьківської любові, і після свого вступу до коледжу продовжив надсилати електронкою листи із завданнями, які батько допомагав йому вирішити. Це був їхній особливий зв’язок, але це також посилювало страх сина, що самостійно думати він не вміє.