Тема контролю проявляється у намаганнях взяти під контроль життя дитини та керувати ним. Батько чи мати можуть вирішувати за дитину — що робити, що одягати, як чинити, з ким дружити — і давати дитині «поради», які вона має виконувати без жодних застережень. Батьки часто не усвідомлюють, що вони контролюють дитину, а натомість думають, що захищають її чи користуються своєю мудрістю для захисту дитини від помилок. Деякі батьки вважають, що мають право на контроль. Вони встановлюють правила, віддають накази і чітко заявляють про усі «мусиш». Ти мусиш завжди з’їдати все, що лежить на тарілці, подобається це тобі чи ні. Ти мусиш хотіти щотижня їздити до бабусі і дідуся. Кожна дитина мусить навчитися грати на фортепіано. У дитини під навалою нескінченних порад розвивається відчуття, що вона не має права на власну особистість. Інколи контроль буває жорстким. Батько чи мати можуть вибухати гнівом, і хоча цей гнів майже не стосується дій дитини, а радше є наслідком сьогоднішнього настрою батьків, дитина все одно його вбирає. Словесні чи фізичні вираження гніву підривають упевненість дитини в самій собі та в інших людях. Оскільки світ — небезпечне місце, бунтувати прямо надто ризиковано, а прокрастинація — це спосіб бунтувати без зайвого шуму.
Коли правила змінюють залежно від настрою або коли винагороди і покарання роздають непослідовно, у дитини виникає думка, що батьки можуть змінювати правила, коли заманеться. Надто налякана, щоб протестувати прямо, і заплутана непослідовністю, дитина може сповільнюватися — й робити справи по дому чи домашні завдання поволі, як равлик, і скептично ставитися до твердження, що послідовна робота дає стійкі результати.
Коли вашим життям весь час керує хтось інший, ви можете знайти полегшення у прокрастинації. Відкладаючи на потім та відмовляючись від справ, ви можете розізлити вимогливого батька чи матір, які постійно вас контролюють, і спробувати послабити їхню владу над вами. Хоча в довгостроковій перспективі прокрастинація може й не піти вам на користь, але цей пасивний опір — це відносно безпечний спосіб нанести зворотний удар тоді, коли відкритий бунт надто небезпечний. Прокрастинація може навіть допомогти вам зберегти якесь відчуття незалежності, що значно важливіше від оцінок чи похвали. Іноді прокрастинація — це стратегія фізичного виживання.
Сім’ї, в яких ніхто нікого нікуди не відпускає, не дають змоги молодим створити власне життя, а натомість розвивають залежність і прив’язку за допомогою зобов’язань. Батьки стають для своїх дітей не просто джерелом підтримки й заохочення, а рятівним тросом, який вважається необхідним для виживання дитини, — ніби дитина не виживе без допомоги, захисту й опіки аж до досягнення дорослого віку. Діти, що отримують так багато допомоги, можуть ніколи не зрозуміти, на що здатні, і можуть не розвинути віру у власні здібності. Тому вони відкладають на потім не лише виклики, а й ті види діяльності, котрі вимагали би від них самостійних дій, наприклад отримання водійських прав, розрив стосунків, експерименти з якоюсь новою роботою, яка не цікава рідним, і можуть навіть висловлювати іншу позицію. Деякі сім’ї функціонують як єдиний організм із багатьма головами, зв’язаними між собою та взаємозалежними. Інтереси поза сім’єю рідні можуть вважати зрадою. Самостійні заяви, переїзд, інакші релігійні чи політичні погляди — такі кроки до відокремлення є неприйнятними. Послання звучить так: ти не вмієш мислити самостійно, ти не виживеш без нас.
Тема прив’язаності також може проявлятися в очікуванні, що дитина дбатиме про когось із родини. Відкрите чи приховане послання звучить так: «Я потребую тебе; не лишай мене». Батько чи мати можуть бути хворими, в депресії чи емоційно залежними, і вони звертатимуться до дитини за підтримкою та заспокоєнням. Звісно, ми всі готові допомогти своїй родині в біді. Проблема виникає тоді, коли дитина виконує функції дорослого, помінявшись із ним ролями, слідкує за господарством, опікується братами-сестрами, врегульовує конфлікти або виконує роль іншого з подружжя. Дитина настільки відчуває відповідальність за свою родину, що жертвує власними інтересами. Вона може нікуди не ходити з друзями і не займатися позашкільною діяльністю; вона може відкладати домашнє завдання, аби виконати роботу по дому. Діти із «липких» сімей можуть відчувати себе надто потрібними, і їм важко залишити родину, та якщо їм таки вдається від’єднатися, далі вони живуть із глибоким відчуттям провини.
Прокрастинацію можна використовувати задля збереження прив’язаності до родини, адже ви уникаєте дій, які могли би вас відділити. Або ж ви можете використовувати прокрастинацію як допомогу в боротьбі за відчуття окремості, спробу створити дистанцію між вами та іншими людьми, щоб уникнути труднощів.