Радився з Гордієм Семеновичем. З ким, крім нього, я міг про це говорити? Він уважно мене вислухав.
— Неодмінно ідіть на концерт! Вам треба там бути! Хіба можна, щоб батько не був на концерті своєї дочки в такий відповідальний вечір? На першому великому концерті!
— Але ж тут зібралися вчені, всі хеміки країни? Вони ждуть, і я повинен разом із ними ждати.
— Їм треба ждати. Їм треба перевірити. А ви нічим не можете вплинути на успіх аналізу. Все буде, як ми й передбачаємо. Вони матимуть бездоганний аналіз. Ви ж повинні бачити успіх своєї дочки. Та, нарешті, — закінчив він, — ви можете сказати їм про це. Що ж тут дивного? Всі препарати готові. Ваші помічники на місцях. Вам треба відлучитись на годину на концерт дочки. Нехай вибачають, але ж не в кожного така донька, як у вас.
— Та й я весь час буду тут, — заспокоїв мене Гордій Семенович. — Ні на хвилинку нікуди не піду. Ви можете бути певні, що я докладу всіх сил…
І правда. Чим я міг вплинути на аналіз? Усе було готове. Лишалось тільки стежити за аналізом. Доповідь я вже зробив. Шляхи моїх шукань зрозумілі. Вчені прибули для того, щоб зробити аналіз. Не робити ж аналізу мені самому, коли я даю синтезований білок? Навіщо я буду їм заважати?!
— Я мушу піти на концерт, — підбадьорював я сам себе. — Це мій батьківський обов’язок!
Зайшов до лабораторії. Там було тихо. Годинник на стіні вимірював час. Зігнуті, схилені вчені сиділи над приладдям насторожено, не розмовляючи між собою, немов під час дослідів треба було зберігати абсолютну тишу, немов би й звуки могли вплинути на аналіз.
Коли я зайшов, усі повернули голови в мій бік. Я був захоплений своїми думками і через те, мабуть, дуже грюкнув дверима. Вони побачили мене. На їхніх обличчях я читав лагідні посмішки. Вони були певні, що я дуже турбуюсь за своє відкриття — не дивно, коли в такому стані людина грюкне дверима. А аналіз ішов прекрасно. Це теж було видно по них.
— Вибачте, — зупинився я серед лабораторії. — У мене одна важлива справа. Мені треба сьогодні піти…
Вони попідводили голови. На обличчях розлилось здивовання. Ніхто не розумів, куди я можу йти такого дня.
«Невже може бути важливіша справа, ніж білок?» — читав я на обличчі кожного.
— Коли важлива справа, — сказав, здається, академік Груно, — тоді… кхе-кхе… тоді… у вас, напевне, хтось хворий?
— Ні, — сказав я тихо, але всі це почули. — У мене всі здорові, мені треба піти на концерт.
— На концерт? — пробігло до лабораторії. — На концерт? На кон-це-е-ерт? Та-а-ак! Дивна річ!
Ні! Їм треба було пояснити! Інакше вони могли вважати мене за дивака. Хіба хто пішов би в такий великий день на концерт? Невже який вчений зможе слухати музику, коли розв’язується доля його наукового, великого відкриття?
— Сьогодні вперше в житті моя дочка виступає на відповідальному, великому… це спеціально для музикантів — концерті, — швидко говорив я. — У мене маленька дівчинка. Зовсім маленька дівчинка Стелла. Але вона грає так… вона так грає… мало хто грає так у світі! І вона сьогодні виступає перед композиторами, мистецтвознавцями, критиками. Цей концерт улаштовано спеціально для них. У Стелли сьогодні іспит.
— Ха-ха-ха, — засміялись за столами. — Ви любите музику, як і білок? Що ж, це не погано! Між музикою і творенням білка, звичайно, є багато спільного. Просимо! Просимо! Тільки раніше вертайтесь. Ми вас вітатимемо з перемогою.
Це було неввічливо з мого боку. Чому я раніше не подумав про те, щоб змінити день аналізу? А втім, хіба я його призначав? День аналізу призначала Академія Наук, день концерту — краєва філармонія. Дві великі події збіглися в один день. І тепер ні на кого було нарікати. Я червонів, як школяр.
Нічого! Нехай мене вважають за дивака. Але я мушу бути цього дня на концерті дочки. Я рішуче повернувся й пішов із залу.
— Між музикою і творенням білка є багато спільного, — чомусь іще раз повторив я, виходячи з лабораторії.
Початку концерту нам доводиться ждати довго. Турботи про аналіз на час відійшли. Я відчуваю втому. Заплющую очі. І мені чомусь здається, — може, внаслідок шуму в залі, — що я сиджу у вагоні. Виринають і картини подорожі…