Вона показала на склянку, яку тримала в руці. Далі запитала про матір, і на моє прохання Людмила зайшла до кімнати. Та Стелла одразу забула, що вона цікавилась матір’ю, — одвернулась від неї. Потім попросила дати книжку, але не стала її читати. Просила принести скрипку, але раніше, ніж ми встигли це зробити, попросила скрипки не показувати. Стелла не могла вибитись із кола думок, сумнівів і вагань, які заполонили її.
Страшно було дивитись на нашу дівчинку, яка ось недавно була здорова, весела, а тепер не могла зосередитись на певній думці, розгубилась, втратила ґрунт під собою. Блискавки прорізували її мозок. Думки передавались недокрівному тілу, і рука її, ніжка, головка, — все було у полоні нестримного, відбивало стривожені думки, все було в безладному, конвульсійному русі.
— Ходімо! — сказав лікар до мене. — Стелла спатиме. Вона дуже стомилась — і завтра хоче бути здоровою. А щоб це було так, їй треба міцніше заснути. Спи, Стелло! Ти спатимеш?
— Спа-а-а-а-а-а… — довго тягся один звук у кімнаті.
— Щоб сказати щось певне про характер захворювання, — почав лікар, — треба зробити ще багато спостережень і досліджень. Але головне видно вже й тепер.
Повз двері тихо пройшла Людмила. На вулиці кожні чверть години сюрчав у сюрчок нічний сторож. Місячне світло на вулиці було таке пронизливе, що перемагало зеленкувате світло кімнати, і два килими, виткані з місячного відсвіту, лежали на підлозі.
— Несподіваний припадок на концерті, про який ви мені докладно розповідали, огляд хворої і ці характерні симптоматичні явища розкладу у мисленні, які ми тільки що бачили, параліч правої руки й ноги, затримки в мові, — все це дає право сказати, що перед нами дуже важка хвороба. Те, що хвороба виявилась лише цими днями і немов раптово, не свідчить, що дитина захворіла тільки тепер. Ні, вона давно хвора, хвороба прогресувала роками.
— Це, — руба запитав я його, — кажіть прямо…
Він помовчав. А потім повільно сказав:
— У дитини починається божевілля. Хвороба, що рідко зустрічається, — дитячий прогресивний параліч, як називаємо ми її. Хвороба поглиблюватиметься, охопить мозок дівчини й тіло. І потім…
— Що потім? Кінець хочете сказати ви?
— Так, кінець, — зітхнув лікар. — Тяжкий кінець.
Місячні килими пливли по підлозі ліворуч. На вулиці заливався свистом нічний сторож.
— Я нічого не розумію, — перервав я, нарешті, мовчання. — Ви сказали, хвороба прогресувала роками. Ні, ні, я, звичайно, не те запитую! Я чув багато про такі хвороби. Я знаю, що не дитина винна в цій хворобі, винні бувають часто батьки. Але я не розумію, звідки все це. Я здоровий, нерви мої зроблені, може, з тонких, але з дротів, бо інакше я не говорив би з вами після того, що мені довелось пережити на моєму віку. Он, за дверима, чуєте, пройшла мати дитини — моя дружина. І її здоров’я в прекрасному стані. Де ж причина, питаю я вас, дорогий лікарю?
— Недосвідчені моряки, — відповів лікар, — під час бурі у відкритому морі шукають землі під собою і загибають у хвилях. А моряки, що знають море, лізуть на високі щогли, перемагаючи шалені пориви вітру, бурі, а звідти бачать далі й ширше і знаходять землю. Коли ви шукатимете причини хвороби біля себе, то всі ваші намагання засуджені на невдачу. Треба поглянути далі й ширше.
— Себто? — не зрозумів я.
— Пригадайте ваших батьків… дідів. Там треба шукати причини. Від одного до другого…
І передо мною, немов на екрані в кіно, коли лампа в проекційній має малий розжар, вирнуло в мерехтінні обличчя мого батька — старого, висхлого, завжди веселого дідуся, що помер, як філософ, тільки через те, що хотів померти, вважаючи за зайве жити, коли не маєш сили працювати, як замолоду. Вирнуло обличчя моєї матері, жінки з рухливим заячим, у зморшках, підборіддям, яка загинула під трамваєм, бігши через вулицю з корзиною жовтих пахучих антонівок. А там ще далі, за батьками, я побачив своїх дідів. Усі вони були старі, я їх міг пригадати тільки радісними, вони сміялись, були міцні, здорові.
— Причина захована від мене, — сказав я лікареві. — Важко збагнути, де вона.
Повз двері пройшла Людмила. Лікар укладав у чемодан свої інструменти, збирався йти.
Знову в чотирикутнику вікна вималювалося обличчя Антона Сигізмундовича. Я ступив назустріч йому до вікна.
— Тихше! — сказав він. — Людмила Оскарівна ще раз заборонила мені вас турбувати й запитувати про здоров’я Стелли. Але я стояв там під каштаном, на вулиці, і бачив, як вийшов лікар. Що він сказав?
— У вас немає дітей, Антоне Сигізмундовичу? — запитав я його.