— Я вас не сподівався. Я вас зовсім не сподівався такої пізньої години, — казав він. — Я працюю з вечора. У вас так багато справ: провал з білком… дружина… в лікарні помирає дочка. Звичайно, ви не можете працювати. Від усього цього можна збожеволіти. Ні, ні, я не сказав нічого, я кажу, що можна збожеволіти. Дивуюсь вашому стоїцизму в почуттях… І от я працюю сам. Готую все нові й нові сполуки кислот. Нам незабаром таки пощастить мати штучний білок. Ви можете зовсім не турбуватись. Ви тільки скажіть мені, де ваші останні записки. Я згоден працювати за себе й за вас.
Це все було неймовірно. Я був спантеличений, збитий з толку.
— Я працюю тут кожного дня, — перебив я Гордія Семеновича. — Навіть учора ввечері, вночі я тут був.
Він дивився на мене. У нього було повне, випещене обличчя. Я побачив, що він примружив очі, і презирлива посмішка розлилась на його обличчі.
— Ви стомлені, — крутився він біля мене. — Ви дуже втомилися. Вам ввижається… вам ввижається, — повторив він, — ви думаєте, що працюєте кожного дня. Ви не працюєте, ви розумієте, вам же ніколи працювати. Ви весь час сидите в лікарні, ніхто вас не бачив у лабораторії. Учора вдень, коли ви були в лікарні, я провів збори з нашими молодими вченими. Ми не ждемо вас, поки ви не закінчите своїх родинних справ. Вас не буває в лабораторії. Куди ж вам? І ввечері вас не було в лабораторії. Я сюди прийшов, коли було ще видно.
— Я вийшов з лабораторії після півночі, — уперто сказав я. — А вчора ввечері я сам просив вас залишити мене одного. Я бачив, як ви пройшли через сад. Ось у вас червона гвоздика в петлиці, ви її вирвали в газоні. Постояли хвилину на воротах, попрощалися зо мною і потім вийшли на вулицю.
Він допитливо подивився на мене.
— Ви дуже стомлені. Ви не були в лабораторії. Усе на своєму місці.
— Я вийняв уночі з шафи банку з білками.
— Ви вийняли банку? Так! Ага! Ви думаєте, що вийняли банку. Вибачте, там її не було. І потім, ви немов забуваєте все, — у нас і не було ще білка. Є сполука амінокислот, але немає білка.
— Є білок! — крикнув я.
— Згода. Згода. Ха-ха-ха!!! Я на все згоден. Звичайно, ви були в лабораторії, працювали вночі. І я теж працював. А тепер вам треба спочити, вам треба виспатись.
— А де ви взяли ключ? — суворо запитав я його.
— Як де я взяв ключ? Ключ я взяв у вартового. Біля воріт. Запитайте його.
— У нас є один ключ. Цей ключ у мене.
— Безперечно, один. Цей ключ у мене. Я ввечері взяв його у вартового.
Я шукав ключа в кишенях. Твердо пам’ятав, що клав його до кишені, коли виходив із лабораторії. Пізніше я тримав його в руках, коли розмовляв із лікарем. Ключ був у мене. Ще коли стояв у коридорі лікарні, я теж мав там ключ.
І от ключ зник. Його в кишенях не було. А Гордій Семенович вийняв ключ із кишені і переможно тримав його в руці. Ключ блищав. На ньому зосереджувалось світло ламп. На ланцюжку біля ключа номерок.
Так я стояв біля нього. Він приховував свій настрій і бажання. А він же хотів нестримно, божевільно сміятись. Він би з радістю сміявся мені просто в обличчя. Адже він мене перелякав. І я нічого не міг зробити. Навіть ключ опинився у його кишені.
І от я стояв і думав. Чому це я зустрів Гордія Семеновича в лабораторії? Це нічого гарного не віщувало. Моя розмова з ним перетворилась на розмову здорової людини (такою треба було вважати його) з хворою (виходило, що хворий я). Я не міг збагнути, як така розмова могла відбутися. А може, я нікуди вночі не ходив? Може… Та ні! Я ж уночі сам був у лабораторії, взяв банку з білками, побіг у лікарню. Мене чекає Ліда. Невже цього не було? Що ж було? І як мені дізнатись, що було справді?
— Не напружуйтесь, — порадив мені Гордій Семенович. — Вам нічого турбуватись. Ви одужаєте. Все буде якнайкраще.
І я вирішив. Усе брехня! Я цілком здоровий. Я, безперечно, був у лікарні. Стеллі впорснуто білок. Може, досі вже Макс і дзвонив мені. Нічого з ним, з Гордієм Семеновичем, розмовляти. Я починав розуміти й причини провалів із білками…
— Я певен, що все буде якнайкраще, Гордію Семеновичу! — сказав я. — Але зараз я вас прошу. Ви мене не послухали вчора. Ви надто допитливі. Це вам шкодить. Ви замкніть зараз лабораторію. Дайте мені ключ. Так! Я сам замкну двері інституту. Так! Тепер я піду спати. Вранці я працюватиму. На сьогодні годі. Завтра ми все з’ясуємо. Годі! Годі, я кажу!
Сам замкнув двері інституту. Вийшли. Розвиднялось.
На лаві перед дверима сиділи Ліда Янчевська, Талісман і Мазуракі.
Вони жваво розмовляли, але коли ми підійшли — замовкли.
— Ви йдіть, — сказав я Гордієві Семеновичу. — Ви стомились. Вам пора спати. Швидше йдіть!