Перехід був позначений на старих схемах. Люк, на людський зріст, замикався механічним замком.
— Промінь, які умови за люком? Там є атмосфера?
— Там… та-ак. Через тридцять секунд я вирівняю… тиск.
Після невідомої аварії Промінь розмовляв уривчасто, раз у раз міняючи тембр голосу.
— Що за люком? Опиши це приміщення.
— Коридор. Веде на центральний пост. Температура повітря нуль градусів.
Ліза нап’яла куртку, шапку, яку надівала, граючись у сніжки ще недавно, в зимовій лісовій рекреації. Рукавиці, окуляри для лижного слалому. Казна-коли це тепер буде, і чи буде взагалі; їх позбавили звичного комфорту, звичних розваг… Та натомість вони одержали дещо більш вартісне.
— Відчиняй!
— Ви повинні спершу відімкнути… застосувавши м’язове зусилля. Проти годинникової стрілки.
Вісім рук, у рукавичках і без рукавичок, лягли на колесо замикального пристрою. На «Промені» для дітей тримали механічний годинник, тому слова «за годинниковою стрілкою» і «проти годинникової стрілки» не звучали для них, як нісенітниця. Зрушити колесо з місця виявилося непросто, але вони штовхали, змінюючи одне одного, повисаючи на колесі всією вагою, і добилися-таки того, що колесо повільно, неохоче, підвиваючи металом, почало розвертатися.
Вони викрутили його до упору. Відступили, обтрушуючи долоні, важко дихаючи: це не була спортивна вправа. Це була важка фізична робота, так само незвична для них, як пішохідні прогулянки для пелікана.
— Промінь! — покликала Ліза. — Тепер ти можеш відчинити?
Почувся звук-підтвердження, недоречний у цій ситуації. Кришка люка здригнулась, і почала від’їжджати назад, у коридор, і всі змогли оцінити товщину цього люка: метр тугоплавкого, жаростійкого сплаву. Люк був загнаний в отвір, як пробка, і тепер виповзав, немов під тиском. Що далі він просувався, то істеричніше вищав метал, то виразніший ставав різкий запах у повітрі. Ліза мимоволі відступила, і всі за нею.
Люк перестав рухатися.
— Промінь?!
Люк востаннє сіпнувся. Не з першої спроби ввійшов у залізний паз і з гуркотом відкотився вбік.
Люди стояли перед проймою в стіні, і попереду була чорна порожнеча.
Ліза йшла попереду. Так вийшло. За спиною відчувала мовчазну підтримку, але хтось перший, на півкроку попереду, мусив їх вести. Ліза готова була обмочитися з жаху, але йшла вперед, надіючись, що штани з непромокальної тканини в крайньому разі приховають її ганьбу.
Ліхтарям, які потрібні були для дитячих ігор і шкільних занять, нарешті знайшлось основне застосування. Не треба було вдавати, що ти в темній печері, і за рогом чекає чудовисько. Печера стала справжньою, а що було попереду, вона поки що намагалася не думати. Ану ж Промінь збожеволів після аварії, і ніякого центрального поста не існує?!
Ніде в житловому модулі не було таких коридорів — темних, брудних, без оздоблення, без освітлення. Це не був коридор, це був тунель для прокладки кабелів і труб, вони кріпилися вгорі й унизу, під ногами тяглася широка монорейка для вагонеток-ремонтників. Ліза йшла по металу, тьмяному, змащеному, то пориваючись бігти вперед, то завмираючи, боячись зробити крок. Виставляла вперед свій ліхтар…
Промінь, так говорив батько. Так говорили вони всі. Промінь крізь темряву — прекрасне видовище. Це хвиля й потік фотонів, квантів, це видовище й дія, це порив уперед…
— Дивіться, — сказала Ліза. — Там щось є.
— Промінь, можна ввімкнути світло?
Загорілися тьмяні вогні: аварійне освітлення.
Зал, розбитий на зони напівпрозорими перегородками. Крісла з підголівниками, екрани й пульти — з тисячами датчиків, маніпуляторів, вбудованих сенсорних плат: «Енергія», «Реактори», «Синтезатори», «Життєзабезпечення», «Навігація»…
— Нам казали, люди не можуть тут нічим керувати, — сказала Ліза зі злісним задоволенням. І обернулася, шукаючи Андріїв погляд. Він оглядав центральний пост з недовірою — і напівстертою образою на лиці.
— Нам теж так казали, — промимрила Аніта. — Напевно… сталася надто рідкісна… надзвичайна подія. Якщо Променю потрібні помічники для цього…
— Ми не чиїсь помічники, ми екіпаж, — відрізала Ліза. — Я капітан. Андрій — другий пілот. Роджер — керівник групи інженерів… Працюватимуть усі! Згадуйте, чого вас навчали!
Її ровесники перезирнулися.
— Логіки й математики, статистики, риторики…
— Педагогіки й футболу.
– Історії економіки…
— Та хоч би й футболу, все знадобиться, — Ліза і оком не кліпнула. — Збираємо всіх в аудиторіях. Ніхто не спить, ніхто не їсть. Формуємо робочі бригади: нехай інженери, механіки, програмісти набирають собі людей. Кожний одержує конкретне завдання. Ми повинні відновити по документах, як працює це… все, в чому причина аварії, і як її усунути!