— Не відстає, — сказав Денис.
Еллі уважно на нього подивилася:
— Ти впевнений?
— Дражнишся? — він нервово всміхнувся.
Марго танцювала тепер класичний рок-н-рол, на ходу навчаючи Славіка трюкам.
— Ти впевнений, що в нас усе вийде з «Променем»? — запитала Еллі іншим голосом, низьким і тривожним, без вічного глузування.
— Обіцяю, — сказав Денис.
Еллі секунду помовчала — і раптом розсміялася. Простягла йому руку:
— Ходімо.
У неї в кімнаті Денис захотів перевести все на жарт, але не посмів. Якщо зараз відступити — він не пробачить собі боягузтва. Чи буде життя потім, після «Променя»? Він гадки не мав. Можливо, це останній шанс?
Кімната Еллі була типова, така сама, як у Дениса, тільки лампи у фальшивому «вікні» не були розбиті. За акуратно затягнутими шторами світлішала начебто місячна ніч, Денисові навіть здалося на секунду, що це справжнє вікно… Ні, звісно. Світлодіоди.
– Іди сюди, не бійся. Я тебе всього навчу.
– І багато в тебе було учнів? — зі страху він став зухвалий.
Еллі засміялася:
— Учнів не було. Був учитель. Іди, іди…
Її ліжко пахло парфумами й свіжим потом. Від цього запаху, від її дотиків Денис, здається, вилетів зі свого тіла й завис під стелею, як прихована камера, дивлячись на те, що відбувається внизу.
— Я почуваюсь, наче артист у порно-комедії.
— А ти не спіши.
Він звалився з-під стелі, знову вселився в своє тіло й злетів уже разом з ним — усе навколо втратило вагу, постіль перетворилася на хмарки, Денис борсався в них, у запаху шкіри, парфумів, басейну, хотів втриматися якнайдовше, але вдарила блискавка, і пролився дощ. Денис гримнувся з небес, побачив біля свого обличчя м’які білі груди — і ледь не злетів знову.
Еллі засміялася. Він звівся на ліктях:
— Щось не так?!
— Усе добре, — вона поплескала його по голій спині, як щеня. Він зробив рух, збираючись вибратися з ліжка, вона потягнула його до себе й змусила лягти поруч:
— Усе добре… Ми з тобою ніби в космосі. Ніби це не вони… а ми в космосі.
«ПРОМІНЬ». ЛІЗА
— Неначе ми з тобою самі на всьому кораблі…
— Пафос оф, — сонно пробубоніла Ліза. — Важілець униз.
— Що?
— Нічого, нічого…
Вона пригорнулася до нього, притислася лицем до теплої майки на його грудях. Заплющила очі. Вдихнула його запах. Не спалося, але й так було добре: після цього божевільного дня. Після холоду в нескінченних напівтемних коридорах. Після розрахунків, які більше лякали, ніж вселяли надію. Треба ж: було тепло й світло, вільно й сито, і можна було гуляти над річковою кручею і кататися на дошці в океанських хвилях, але все-таки щось гнітило. А тепер щодня вона боїться, що доведеться скорочувати норми хліба. І, озираючись назад, дивується: чого ж нам не вистачало?!
Ґреґ був закоханий у неї відтоді, як їй було п’ять, а йому сім. Коли їй виповнилося тринадцять, він спробував освідчитись, і після їдкої, непристойної, нестерпно жовчної відмови перестав з нею розмовляти. Нормальні стосунки в них відновилися незадовго до Аварії. Ґреґ прикидався другом, але Ліза прекрасно бачила, що від романтичних намірів він не відмовився.
Аварія змінила все. Зоставшись одна, під тягарем відповідальності, вона прийняла його підтримку, як людина, тонучи, хапається за перший-ліпший рятувальний круг.
І виявилося, що все життя поруч з нею була своя, рідна людина, а вона ненавмисне ледь її не вбила — коли їй було тринадцять, а йому п’ятнадцять.
— Лізо…. а що, як нам подумати про дитину?
Вона похитала головою, не розплющуючи очей:
— У нас не вистачає ресурсів, промінчику. Ми повинні відновити систему, хоч би стабілізувати… Як можна народжувати людину, не знаючи, що вона їстиме через кілька років?!
— Але помріяти ж можна, — сказав він після паузи. — Син буде схожий на тебе, а дочка — на мене. Не потрібний генний конструктор, щоб знати заздалегідь. Ми нікого не будемо збирати з деталей, доля вирішить за нас — хто народиться, той і народиться… Лізо, а якщо ми не відновимо системи, тоді все дарма, і ми…
Вона затисла йому рот долонею: теплі губи, м’яка борода.
— Ми відновимо, промінчику, і не смій таке говорити.
Після паузи додала, не стрималася:
— Якби ж вони нас навчали того, що насправді потрібно! Тобі пощастило, що ти фізик і програміст. У мене педагогіка, може бути… А навіщо нам знавці прадавніх мов, письменники, художники, навіщо нам професійні плавці, якщо немає басейну?!
— Предки думали, наше життя завжди буде спокійне. Вони накачували нас цивілізацією…