Він дивився на свої руки в крові, зсунувши брови, ніби щось згадував.
– І ти хочеш сказати, що тебе… обіцяли відмазати?! — Денис відступав, поки не врізався спиною в стойку тренажера.
— Я її не торкався, — пробелькотів Славік. — Я взагалі… майже нічого не пам’ятаю.
— Навмисне завалю проект, щоб тебе посадили, — сказав Денис.
У Славіка, здається, запаморочилася голова, він обперся об залізну стойку тренажера. Крові на підлозі зібралося чи не більше, ніж дзеркальних друзок — схоже, цей дурень ушкодив великі судини. Він здавався зараз молодшим за свої роки, дрібнішим, слабшим. Одна річ — відмазати злодюжку від п’яти років відсидки… але невже те, що він розповів, правда?!
— Я не розумію, навіщо ти тут, — сказав Денис.
І думка, нав’язлива, як муха, закрутилася над тім’ям. Хоч би не злякати.
— Славік, у перший день я дзвонив тобі й запитував, доношений ти народився чи ні…
— Ти причмелений?
— Ти сказав, що все нормально, доношений… Як ти знаєш? У тебе були дитячі медичні карти, ти сам їх читав?
— Ти знущаєшся?!
Денис похитав головою:
— Я, Марго й Еллі народилися недоношені й трохи не вмерли в дитинстві. Трохи дивний збіг. Може так бути, що ти просто не знаєш, як було? Матір біологічну ти знаєш?
Славік важко опустився на підлогу, забруднений кров’ю:
— Не знаю я нічого. Нікого. Я себе в дитинстві майже не пам’ятаю…
Денис пройшов у роздягальню, відшукав у шафі аптечку, знайшов бинт. Коли він вернувся, Славік сидів, розгойдуючись, дивлячись скляними очима перед собою.
— Вставай, — Денис кинув йому запечатаний стерильний бинт. — Коли ми закінчимо, я своїми руками скручу тобі в’язи. А тепер уставай, і ходімо працювати.
— Добрий день, учасники програми. Триває сьома доба експерименту. Система готова здійснити вплив. Інформація про поточний статус пасажирів доступна на ваших пристроях.
Населення — як і раніше 302. Жодного не додалося. Щастя — 31 %. Цивілізованість просіла — 60 %. Осмисленість — 91 %. Добре.
Ніхто не дивився на Славіка, той мовчав, опустивши голову, незручно вмостивши на коліні забинтовану руку. Марго сиділа в темних окулярах, насунувши низько на лоба бейсболку, наче відгородилася від усіх стіною. Еллі цілком зосередилася на вмісті свого телефона.
— Я готовий впливати, — сказав Денис, звертаючись до Еллі. — Пропоную не обговорювати.
— Е ні, — вона не відводила погляду від екрана. — Ти, звісно, геніальний стратег, але ми повинні знати, яких інтелектуальних діамантів ти нам наметаєш цього разу.
— Добре. Наша мета: повернути їм ресурси. Вони, як і раніше, думатимуть, що керують кораблем, але дикої економії більше не потрібно. При цьому вони не повинні запідозрити, що це гра в піддавки…
Еллі кивнула. Марго сиділа нерухомо. Денис уникав на неї дивитися.
— …Тому за відновлення ресурсу має бути заплачена ціна.
Він підтягнув до себе аркуш паперу. Узявся за олівець.
— Я придумав от що. Вивчивши обладнання корабля й механізм аварії… вони дізнаються, що в глибині енергетичного блоку є обладнання, яке треба фізично запустити заново. Увійти в енергетичний блок, добратися до точки й, умовно кажучи, клацнути вимикачем. Перезапуск відновить роботу реакторів, і поверне нашим пупсам комфорт у повному обсязі: тепло, їжа, вода… розваги, рекреаційні кліматичні зони. Але людина, яка ввійде в енергетичний блок, там і залишиться. Це квиток в один кінець.
Він замовк і подивився на Еллі — на Марго йому було дивитися страшно, а на Славіка — огидно.
— Драматичненько, — сказала Еллі крізь зуби. — Його вб’є радіація?
— Це комп’ютерна реальність, ніяких реакторів насправді нема, є наш хід, як у грі. Радіація, вогонь чи холод, але там, в енергетичному блоці, умови стануть несумісні з життям. Ця людина миттєво вмре… Я хотів сказати, ця програма перестане працювати, і населення скоротиться на одну одиницю.
— Він піде туди, знаючи, що не повернеться?! — Еллі нарешті подивилася йому в очі.
Денис кивнув:
— Авжеж. Це усвідомлена жертва, а не нещасний випадок на виробництві.
— А якщо вони не погодяться? — запитала Марго. Її губи ледь ворушилися.