— Я піду й зроблю це! Давайте скоріше, давайте прямо зараз!
— Ні! — закричали відразу два голоси. Старші Дмитрикові брати рвонули до нього з двох боків, як конвоїри. — Ти неповнолітній!
— Фіг вам, я квант!
Він не боїться, тому що не вірить у смерть, подумала Ліза. Підлітки безстрашні. Напевно бачить зараз свій пам’ятник на Новій Землі, сотні пам’ятників, на кожній площі й при кожній школі: перший герой нового світу, що віддав життя за майбутні покоління…
У залі перезиралися. Ліза так добре знала цих людей, що читала тепер по обличчях: комусь було соромно. Комусь страшно. Хтось запитував себе: а чому ні? Чим цей пацан кращий чи гірший за кожного з нас? Нехай іде.
Ідеальне рішення, подумала Ліза, холонучи. З погляду нашої мети, усієї нашої експедиції, пожертвувати зараз Дмитриком — оптимально. Третя дитина в родині. Ще не скоро стане батьком. Не встиг навчитися корисної професії, не має страху…
— Послухайте мене, — Ґреґ устав зі свого місця. — Ми сьогодні ухвалили головне рішення: один з нас туди піде…
— Я! — знову крикнув Дмитрик.
— Ти вже знаєш, що конкретно робити? — подивився на нього Ґреґ. — Яка на вигляд панель керування? У якій послідовності, які дії, які інструменти?
— Ти ж мені розповіси! — Дмитрик дивився на планшет у його руці.
— Так, — Ґреґ кивнув. — Я розповім… Але я, як фахівець-енергетик, повинен підготувати цей похід, — він оглянув обличчя в залі. — Щоб смерть нашого… кванта не була даремна. Я прошу день на підготовку.
— Я піду! — у голосі Дмитрика звучала вже образа.
— Добре, добре, — втомлено сказав Ґреґ. І подивився на Лізу.
Їй стало моторошно від цього погляду. Такого страху вона не пам’ятала навіть перед лицем смерті.
— Ні. Ні-ні. Ти зі мною цього не зробиш. Ні.
Він не відповідав.
У коридорі було темно, холодно й брудно. Жирний пил осідав на стінах. Ліза наздогнала Ґреґа, вчепилася в нього, зависла на ньому:
— Я тебе не відпущу!
— Там складна послідовність дій, — сказав він ледь чутно. — Потрібен фахівець.
— Фахівець потрібен екіпажу! Ти потрібен «Променю» — живим!
— Після перезапуску це не буде так важливо. Увімкнеться світло… потече чиста вода… Повітря стане, як раніше, а не ця затхла гидота. Кванти знову писатимуть вірші й картини… Народяться нові діти…
— Я, твій капітан, тобі забороняю!
— Тоді уяви як капітан: туди піде підліток… Добре, нехай хтось інший, дорослий квант. І переплутає два проводи. Загине даремно… А ми ніколи більше не зможемо перезапустити систему. У нас одна спроба.
— Ти потрібний мені!
— Тобі не потрібний боягуз, що згубив «Промінь». Я не буду собою, якщо цього не зроблю.
Лізі здалося, що вона падає. Виття вітру у вухах… Пелікани над океаном, батько на дошці, ковзає по гребеню, сміється…
Ґреґ підхопив її, коли вона осідала на підлогу:
— Лізо… Немає іншого виходу… «Промінь» не долетить, не буде Прибуття. Я кохаю тебе… але я повинен…
— Я не можу без тебе жити, і не житиму.
— Тоді все було даремно. Наші батьки… ми самі… народилися дарма, жили без мети, вмерли безславно… Лізо, я ж хотів тихенько піти… не мучити себе й тебе… чому ти здогадалася?! Цього ж не можна витримати… Дивитися на тебе таку, і нічим не допомогти. Я не можу тобі допомогти, я мушу… Я для цього жив, велика мета… сенс життя… у нас з тобою були ці три роки… спасибі тобі, промінчику… моя дівчинко… «Промінь» несе цивілізацію в інші світи… «Промінь» понад усе…
Він бурмотав і бурмотав незв’язно, і ніс її по темному холодному коридору. Тоді Ліза заплющила очі й почала вмирати, тому що у світі, де немає Ґреґа, жити неможливо. І байдуже, що буде з польотом «Променя». Вона не записувалася в екіпаж. Її ніхто не питав.
ДЕНИС
Він валявся лицем у подушку п’яту годину. А може, десяту. Він не пам’ятав, скільки минуло часу.
Постукали у двері. Потягнуло протягом. Двері грюкнули.
— Спиш?
Він не поворухнувся. Еллі зайшла, під пахвою в неї була коробка з шахами, квадрати ніжно жовтіли слоновою кісткою.
— Граєш? Ти ж розумник. Такі, як ти, переважно грають. А в мене в кімнаті саме знайшлася коробочка…
Він підняв голову:
— Я думав, ти з Марго. Її треба… морально підтримувати, і це може зробити тільки дівчинка.
— Як спритно ти розподілив обов’язки, — вона сіла на край ліжка. — Я вожуся з Марго цілий день, я розповіла їй своє життя й усі свої біди, нарешті, вона мене милостиво відпустила…
— Ти злишся на неї?
Еллі поклала перед ним коробку. Денис насилу сів; шахи нагадували йому дитинство. Бочка гіркоти, чайна ложка радості від цих спогадів.