— Так, злюся, бо я не винна в її… в тому, що з нею сталося. А заспокоювати доводиться мені, а мені це неприємно… Зіграємо?
— Утомився.
— Ой, та ну! Можна подумати, він каміння перекидав! Зіграймо, а то я подумаю, що ти боїшся програти… Боїшся, так? Дівчині програти?
Вона висипала фігури на м’яте покривало, одразу ж почала розставляти:
— Я граю чорними, треба ж дати тобі фору… Якщо ти так боїшся…
— Давай по-чесному кинемо жереб, — сказав він знехотя.
Вона миттю сховала за спиною чорного й білого пішаків. Виставила вперед кулаки:
— У якій руці?
Денис ляснув, не думаючи, по лівій. Шкіра була гладенька й тепла.
— Білі! — Еллі підморгнула йому. — Я чорними, ну тримайся…
Він зробив перший хід, Еллі відповіла. Не думаючи, як по старих нотах, Денис почав грати дебют, і Еллі відразу здогадалась, куди він хилить:
— Та ти гросмейстер? До речі, у нас перша вагітна на кораблі. Усе пройшло, як ти сказав. Тепер у них є енергія, і до того ж Герой, якому вони поклонятимуться, носитимуть квіти до пам’ятника, діти в школі вивчатимуть його біографію… Ой, а що це ти зробив?!
— Пожертвував пішака. Забирай.
Еллі кивнула. Двома пальцями зняла з дошки пішака з синьою оксамитовою основою, з маленькою голівкою над іспанським комірцем:
— От, — вона тримала пішака перед Денисовими очима. — Це наш Ґреґ, який пожертвував собою. Пішак. Бачиш? Він не думає й не має почуттів, він кориться логіці партії. А граємо — ми з тобою.
— Ти б могла так зробити, як він?
— Візьми цього пішака. Уважно на нього подивись. Він не може «зробити», це шматок пластику!
— Якщо хтось обробляє інформацію, як людина, вирішує, як людина, і свідомо закінчує своє життя в ім’я якоїсь мети…
— Хто сказав — «свідомо»? Він був запрограмований! Робот-пилосос запрограмований пилососити, робот-космонавт — приносити себе в жертву… Навіть пішак запрограмований — правилами гри!
Вона недбало впустила пішака на ковдру, і той залишився лежати на боці, як мертвий.
— Ти сам казав — наші пупси в чергу стануть, щоб пожертвувати собою в ім’я цивілізації! Так і сталося, ти мав рацію!
Денис похитав головою:
— Не збігається, розумієш? У рамках програми наші пупси мали відправити в реактор пацана, який сам зголосився. Це доцільно. Проводжати на подвиг з музикою, з гордістю… заради великої мети. А дорослий готовий фахівець мав залишитися живим, заради тієї ж великої мети. Це — логіка їхнього життя!
— Ні, це ти так бачиш їхню логіку! А ми гадки не маємо, як працює програма «Промінь». Ти мені сам доводив, що це розумна нетривіальна програма, яка моделює людську поведінку дуже близько до оригіналу. Але я точно знаю, що ніякої вільної волі в мужика не було, просто важілець клацнув: іди. Не клацнув би в нього — самопожертвувався б хтось інший, випадковий вибір, як у рулетці. А ззовні нам здається, наче це було його власне рішення…
Вона раптом замовкла й дивно подивилася на Дениса:
— У дитинстві я намагалася «вискочити з матриці». Зненацька озиралася, коли думала, що світобудова від мене не жде, що я озирнуся. Але… може, думала я, якраз хтось невидимий і змушує мене озиратися, коли я думаю, що намагаюся його обдурити.
— Знайомо, — сказав Денис.
— Восьмий день відтарабанили. Залишилося двадцять два. Три тижні й один день. Ми повинні працювати, Ден, а не філософствувати, або ми звихнемося.
Еллі зробила свій хід. Денис відповів. Еллі походила, майже не дивлячись на дошку.
— Знаєш, що? Я думаю не про цього мужика-героя. А про ту дівчину, яка з самого початку відмовилася приноситися в жертву. Але ж їй, як і всім їм, з пелюшок утокмачували: ах, наше призначення, ах, програма «Промінь» важливіша за твоє маленьке життя… Вона не дала заморочити собі голову, вона при всіх, не боячись осуду…
Еллі затнулась і силувано розсміялася:
— Ти знову збив мене з пантелику. Я говорю про них, як про людей… Тобі мат.
Денис подивився на дошку: він «зловив ґаву», та ще так епічно. Дитячий промах.
— Нічого, переживеш, — Еллі вже збирала фігури. — А то звик, розумієш, перемагати й перемагати у всьому… Ми сьогодні будемо вчитися чи в тебе вся кров прилила в голову?
— Полежмо, — Денис посунувся, даючи їй місце. — Просто… полежмо.
Еллі відставила коробку, лягла з ним поруч і витяглася. Її сплутане волосся лоскотало Денисові вухо й щоку. Він обняв її, відчув її ребра, м’які груди, почув стукіт серця.
— Я кохаю тебе.
— Ні, — вона всміхнулася. — Просто нам тут хріново. Ще й той виродок поруч… Страшно. Ми чіпляємося одне за одного.