— Кванти, — сказала Ліза. — Наші батьки нас зрадили. Ми не належимо собі з моменту зачаття, ми народилися тут заради чужого плану, але особисто я, ваш колишній капітан, не збираюся цей план виконувати. Я не ходячий інкубатор, я не зраджу моїх дітей, я відмовляюсь їх зачинати. Уся воля, яку я можу собі дозволити — не грати по чужих нотах. Я не робот, і не програма. Я вчиню так, а ви вирішуйте, кожен для себе, як жити далі. І не турбуйтеся про пілотування — Промінь прекрасно дає раду. Йому більше не потрібні оператори.
Вона не пам’ятала, як зійшла зі сцени і як пройшла повз п’ятиметрову статую Ґреґа — мармурову, з живим одухотвореним лицем. В екіпажі «Променя» були геніальні скульптори, але Ліза не підняла голови, щоб подивитися на Ґреґа знизу вгору. Вона знала, куди їй іти — в апартаменти Троля, де тепер панувала стерильна чистота. І працювала лінія доставки — поїсти, розважитися, побігати у віртуальній реальності. Так можна жити й рік, і двадцять років.
ДЕНИС
Він знайшов у морозильнику пельмені, покрутив у руках. Йому хотілося їсти. Хоча зазвичай від стресу у нього геть пропадав апетит.
Знайшов каструлю, закип’ятив воду. Спостерігаючи, як варяться пельмені, слухав розмову Марго й Еллі — вони обмінювалися репліками, наче ударами в зуби.
— Виокремити головну проблему…
— Що тобі не ясно?!
— Слухай, Марго, ти мене бісиш… Мені все ясно! Але головна проблема не в тому, що їхні чоловіки безплідні! Проблема в тому, що їхні батьки їм брехали…
— Дякую, Капітане Очевидність!
Автоматично відчинилися двері. Зайшов Славік, дивлячись перед собою, як сомнамбула. Марго й Еллі різко замовкли. У Дениса в першу мить майнула думка, що Славік під кайфом — але на території навіть пива немає!
Славік пройшов через буфетну по прямій і врізався в кавомашину. Важкий автомат захитався й дивом не впав на підлогу.
— Що ти робиш?! — гаркнула Еллі.
Славік повернувся до неї. Подивився, наче не впізнаючи. Потер лоба. Сів за стіл, простяг ноги в червоних кедах.
— Ти п’яний? — уривчасто запитав Денис.
Славік важко похитав головою:
— Н-ні… Я думаю. Вам не здається, що пора вже сказати н-нашим пупсам, що вони в матриці?
Еллі примружила око. Марго навіть не повернула голови, вперто продовжуючи уявляти, що ніякого Славіка тут немає.
— Гірше точно не буде, — вперто продовжував Славік. — Їм краще було б з-знати, що це не їх батьки мудаки. А ті, що придумали цей довбаний експеримент «Промінь». Це не їхні батьки обійшлися з ними по-свинськи, нічого не сказавши, не попередивши… А це їхній світ такий, віртуальна реальність. Так влаштований. Що тут у-вдієш.
— Гнила відмазка в тебе, — сказала Еллі. — Класика жанру: «Не я поганий, життя погане».
— А ти не переводь на особистості. П-подумай, що я сказав.
Колишній Славік, ґвалтівник і вбивця, не здавався Денисові небезпечним — після сліз і шмарклів на підлозі спортзалу, після істерики з розбитим дзеркалом він був жалюгідний і огидний, але не страшний. Тепер Денис відчув холодок уздовж спини: доросла, досвідчена, і, що дивно — розумна людина сиділа зараз за столиком і дивилася на Еллі важким поглядом.
— Як варіант, — буркнув Денис.
Еллі підскочила на стільці:
— Ти що, його послухаєшся?!
— Я сказав, «як варіант»…
Він переклав гарячі пельмені на тарілку, залив оцтом, завалив сметаною, повернувся до столика й сів напроти Еллі й Марго:
— Таке діло… колеги. Не тільки ми чинимо впливи на екіпаж «Променя». Хтось грає проти нас.
Еллі сіпнулася, але нічого не сказала. Марго покусувала губи, здираючи запечену кірку.
— Дивіться, — Денис вглядався в пару над своєю тарілкою. — Це ж класичний «чорний лебідь». Уже другий. Перший прилетів, коли старше покоління квантів почало вмирати. «Чорний лебідь» — рідкісна несподівана подія, що веде до серйозних наслідків, і яку потім можна пояснити так, ніби вона була очікувана… Я бачу тільки одне пояснення: хтось, крім нас, має доступ до впливів, і працює з «Променем», дуже розумно й продумано. Його мета — щоб ми обісрались.
— За умовами експерименту в нас немає ніяких суперників, — пробурмотіла Еллі. — Тільки природний хід подій…
— Або нам не розповіли всіх умов експерименту.
Пельмені нарешті охололи, Денис почав підбирати їх пластиковою виделкою з краю тарілки, купати в сметані й оцті, ковтати по одному. Еллі обхопила плечі руками; як тоді, біля басейну, коли Денис розповів їй про дядька Роберта. Її морозило дедалі сильніше.
— Не бійся, — сказав він з набитим ротом. — Ми виграємо.