Над столом нависло зоряне небо. «Промінь», тепер знайомий до останньої заклепки, висів у порожнечі — як і дев’ять днів тому. На екрані в кутку світилася цифра «9».
— Вітаю вас, учасники проекту. Сьогодні ви проведете дев’ятий вплив на екіпаж корабля «Промінь», поточна статистика — на екрані…
Населення: 302. Щастя — 24 %. Цивілізованість — 61 %. Осмисленість — 19 %.
— Можна питання? — Денис по-шкільному підняв руку.
— Уся необхідна інформація є у ваших приладах, але я готовий відповісти.
— Хто, крім нас, впливає на екіпаж «Променя»? Хто міняє їм реальність?
— Ви міняєте їм реальність за умовами проекту. Ви впливаєте на екіпаж «Променя».
— Хто ще?
— Ви, учасники експерименту. Ви готові почати сьогоднішній вплив чи вам потрібен час для наради?
— Брехун, — прошепотів Денис. І сказав голосно: — Дай нам час!
— Прийнято, — голограма над столом розтала. Увімкнувся таймер на екрані в кутку.
Хвилину вони дивилися кожний у свій телефон — тупо.
– Їм потрібне пояснення, — нарешті почала Еллі. — Чому батьки не сказали дітям правди. Просте, залізне пояснення, навіщо потрібна була генна модифікація з обмеженням строку життя… Малопотужність корабля не під- ходить.
— Тобто батьки, за твоєю версією, все-таки все знали? — запитала Марго.
— А як вони могли не знати?!
— Наприклад, організатори експедиції їм набрехали, як і нам, — сказав Денис. — Перше покоління квантів уже після старту з’ясувало, що всі вони рано вмруть, і що їхні сини будуть безплідні. Але тікати було нікуди…
– І вони нічого не сказали підрослим дітям?
Денис знизав плечима:
— Не хотіли засмучувати.
Еллі поплескала в долоні з драматичним виглядом:
— Те, що треба. Не хотіли засмучувати…
— Можна подумати, батьки рідко брешуть дітям.
— У тебе якийсь своєрідний досвід. Мої мені не брехали.
— Або ти погано аналізувала.
— Ну вгамуйся нарешті! Є ідеї про святу мету? «Ми кванти одного променя, ми несемо цивілізацію…»
— Було. Відпрацьовано. Не вставляє.
Вони знов замовкли. Минали секунди на екрані. Денис стис пальцями скроні: такої порожнечі в голові, такої безпорадності він не пам’ятав, напевно, з моменту викрадення. Жодної рятівної думки. Ще хвилину тому ти вірив, що видерешся з пастки — але що дужче ти борсаєшся, то швидше осідає пісок у тебе під ногами.
— Нам треба зробити паузу, — сказав він нарешті. — Не впливати, тому що ми не знаємо як. Ми зробимо тільки гірше…
— Н-не впливати не можна, — не піднімаючи очей, заговорив Славік. Усі повернули до нього голови, навіть Марго. Він з помітним зусиллям відірвався від екрана свого телефона:
— Пояснення є… І воно лежить на п-поверхні.
Він говорив, ніби задихався, розтягуючи слова — і злегка заїкаючись. Денис дивився на нього через стіл, наче вперше бачив:
— Яке?
Славік подався вперед, обпершись ліктями на стіл:
— П-пам’ятаєш, ти казав… Наш вплив міняє не тільки їхнє сучасне й майбутнє, але й м-минуле?
«ПРОМІНЬ». ЛІЗА
— Відповідай-відповідай-відповідай…
Вона трошечки розплющила очі. У напівсні, який Промінь для неї влаштував, бурмотів дратівливий голос, і моргала на межі свідомості лампочка. От як почувався Троль, коли з ним намагалися зв’язатися.
— Промінь, відбій.
Тиша. І знову: «Відповідай-відповідай-відповідай…»
— Промінь… з’єднай уже. Я сама їм скажу…
На екрані — Ілля, незнайомий, схудлий, із запалими щоками. Комірець білого халата стоїть сторч, наче волосся:
— Лізо, вислухай, прошу… Заради Ґреґа! Заради його пам’яті!
Скотина. Сон як рукою зняло.
— Спрацював таймер… ми одержали послання від батьків.
— Від кого?!
– Їхній запис після старту… був зашифрований у пам’яті Променя, таймер встановлено на сьогоднішній день. Лізо, ти повинна це почути, будь ласка. Попроси Променя транслювати тобі… Заради Ґреґа, ти повинна…
— Промінь, — сказала Ліза. — Кінець зв’язку.
Екран погас.
Вона повільно сіла. Торкнулася ногами підлоги. Їй подобалося спати, блукати в напівсні по заплутаних доріжках, але сни ставали дедалі страшніші, дедалі темніші, неприємніші. Якби ж вийти на берег океану, підставити лице сонцю…
— Промінь… Виведи інформацію, про яку він говорив.
Блимнув екран, роз’їхався на всю стіну. Ліза прикрила долонею очі — вона відвикла від яскравого світла.
Великий зал, амфітеатр, знайомий до останнього крісла. Наполовину порожній: двісті людей, сидять парами, взявшись за руки, дивляться в камеру. Марія стоїть, зчепивши пальці, погойдуючись, і яка ж молода.