— Брешеш, — прошипів Славік.
— Як — не всі?! — не витримав Денис. — Це ж… ми не так домовлялися!
Славік, стиснувши кулаки, наступав на Еллі, вона задкувала, загнана в кут.
— Не займай!! — хрипко закричав Денис. — Це не допоможе!
— Мені повідомили про цю умову, — у голосі Еллі звучала паніка. — Мене попередили, що інші про неї не знатимуть. Мене поставили перед фактом! На інструктажі! Я й гадки не мала, хто ви такі! Я думала, ми змагаємося за навчальні ґранти… Я не знала!
Славік опам’ятався і відступив від неї. Еллі нервово перевела подих. Марго нарешті вибралася з-за стола, і голограма з кораблем і космосом зникла.
Марго підійшла до Славіка, не зводячи погляду з телефону в його руці. Славік, вловивши її погляд, повернув до неї екран. Марго подивилася секунду…
Потім розплакалась, як дитина, сіла на підлогу й закрила лице руками.
— Ти зрозумів, Денисе? — з негарною посмішкою запитав Славік.
— Віддай мій телефон, — Еллі простягла руку. Славік відступив:
— Деня, вона спала з тобою, щоб ти вибрав її, якщо п-переможеш. Вона все прорахувала й поставила на тебе, як на рисака з іподрому.
— Віддай телефон! — голос Еллі зірвався. — Ти…
Вона раптом осіклася. Звузила очі:
— А може, ти і є пацюк? Влаштував тут цирк, щоб одвести од себе, га?! Марго! Він пацюк! Марго… Та не ридай ти…
Марго нічого не чула, тонучи у своєму горі, і Денис добре її розумів.
«…Ми живемо, щоб трудитися над чимось, прагнути до чогось, а трудимося, дбаємо й прагнемо — для того, щоб жити. І, змучені цим крутінням у білячому колесі, ми шукаємо «сенсу життя» — ми шукаємо прагнення й справи, яка не була б спрямована на просте збереження життя, і життя, яке не витрачалося б на тяжку працю для його ж збереження…»
О пів на десяту вечора в його кімнату постукали. Денис лежав на ліжку з книжкою і на стук не відповів — не хотів бачити Еллі. Не хотів слухати ніяких пояснень.
Стук повторився. Потім двері злегка сіпнулися, і засувка відлетіла. Правду казав був Славік, усі замки тут — лайно.
— Вибач, — легкий на спомин, Славік стояв на порозі, дуже ввічливий, з тацею в руках — прямо тобі офіціант. — Я полагоджу. В-випадково вийшло. Я тобі вечерю приніс, розігрів… Можна мені зайти?
— Не можна. Іди, не хочу тебе бачити.
Славік вийшов. Одразу вернувся:
— Ні, ну слухай, с-серйозно… Т-ти нормальний пацан. Я до тебе ставлюся… як до брата, молодшого. Повір, якби я був на тебе злий, я б к-кості тобі переламав.
І, не питаючи більше дозволу, він зайшов, підсунув столик до ліжка, поставив накриту кришкою тацю:
— Риба з овочами, вийшло круто. Умієш г-готувати. Я теж умію… Я ще й з бухлом умію творити чудеса, закінчив курси б-барменів одразу після школи… Але тут немає бухла, інакше я б тобі п-приніс. Тобі варто було б сьогодні випити.
— Не варто, — сказав Денис. І мимоволі подивився на свої руки: від мотузки зап’ястя надулись, як гумові.
— П-пробач мені, Денисе, — серйозно сказав Славік. — Але, погодься, це було не дарма. Ми не вловили пацюка… Зате довідалися про рейтинг.
Денис мовчав. Славік зняв кришку з таці: риба пахла чудово. Денис ковтнув слину, сів, опустивши на підлогу ноги в шкарпетках, і почав їсти, морщачись з болю: губи дуже потріскались.
— Оце інше діло, — вкрадливо сказав Славік. — Я тобі не ворог, я тебе не скривджу… Ти не знав про рейтинг, так?
Денис похитав головою й відправив у рот соковитий шматок. Важко було уявити, що ці овочі він різав своїми руками, ще не знаючи правди про Еллі. Вірячи, що між ними щось є. Хоча б надія.
— Вона т-тобі не потрібна, — Славік, схоже, читав думки. — Ну навіщо тобі корова на три роки старша? Та ще з такими амбіціями? Тобі потрібна проста д-дівчина, щира, чуттєва…
— Мені для початку треба вижити, — сказав Денис.
— А з цим усе нормально, — Славік пожвавішав і вийняв свій телефон. — На кораблі шістдесят дві вагітності. Населення триста два, щ-щастя — п’ятдесят два відсотки. Цивілізованість — шістдесят три. Осмисленість — сімдесят дев’ять… вісімдесят! Росте прямо на очах! Ця їхня лідерка, Ліза, вернулася з нички, знов усім заправляє…
— Ти теж за нею стежиш? — вирвалося в Дениса.
Славік усміхнувся:
— А-аякже. Вона ж наш ключовий пупс, королева пупсів…
— Бачиш, — Денис поклав на риб’яче філе скибочку лимона, притис виделкою, випускаючи сік. — Після сьогоднішніх… новин я цілком упевнений, що пупси в цій грі — ми.
— А ти сумнівався? — здивувався Славік.
Денис зрозумів, що зовсім не голодний, і відклав виделку.