Вона говорила, дивлячись убік, без хизування, без емоцій, узагалі без спецефектів.
— Потім вона вийшла заміж удруге. За гарного мужика, лікаря, китайця. Я була у восьмому класі. І от вітчим, уявляєш, почав ходити на мої нагородження, питати, що за олімпіади… Влаштував у квартирі місце для моїх медалей, грамот, кубків, усього цього мотлоху… І я, як підірвана, старалася вже для нього.
— Еллі, — обережно сказав Денис. — А ти впевнена…
— Дослухай! У десятому класі в мене сталася любов. З учителем.
— Що?!
— Так-так, я дурна. Знаю. Я вірила, що ми будемо тепер усе життя разом. Потім усе викрилося, він утік, щоб не посадили. Ні слуху ні духу, природно. Уся школа в курсі, батьки, зрозуміло, теж. Мати просто сказала мені, що думає про таких, як я. А вітчим…
Вона замовкла, ніби рот їй заткнули кляпом. Затамувала дух. Мовчала кілька хвилин. Денис чекав.
— Одно слово, — сказала Еллі іншим голосом, на октаву вище. — Якщо я вступлю в Пекінський університет, і вони обоє побачать, що я… змогла це зробити… то це буду я, якою себе пам’ятаю. Якщо ні — це буде аморфна чужа дівка, не я. Шльондра й ледарка, якій за кокетство ставили відмінні оцінки… з першого класу.
— Слухай, це травма. Еллі, ти воюєш з примарами. Тобі байдуже, що вони про тебе подумають.
— Моя люба мама? Вітчим, який замінив батька?!
— Так! Хоч ти вивернись навиворіт, хоч полети на Місяць без скафандра, вони не оцінять! Вони або приймуть тебе, або… змирись, ніколи не приймуть, але при чому тут навчальний ґрант?!
— Я піду, — Еллі встала.
Він наздогнав її у дверях. У нього зовсім не було досвіду, зате він знав, що таке бути любленим, а вона до своїх сімнадцяти років, схоже, тільки здогадувалася.
О пів на четверту ранку він прокинувся. Еллі підключила свій телефон до його зарядного пристрою, і, лежачи в ліжку, переглядала статистику «Променя». Синювате бліде світло заливало її лице знизу, їй це на диво личило: і загострені вилиці. І втягнуті щоки. І круги під очима.
— Що там? — пробурмотів він спросоння.
— Вони стали щасливіші. Осмисленість — сімдесят дев’ять.
— Чудово. Що ближче до Прибуття, то буде легше.
— Можеш вибрати Марго, — сказала вона, не відриваючи очей від екрана. — Я зрозумію.
Він потягся й поцілував її. Вона впустила телефон на килим біля ліжка.
Якби хтось напередодні сказав йому, що він може бути щасливий тут, у цьому будинку, в цій кімнаті — він би луснув зо сміху й заплював би співрозмовника жовчю. Але щастя, як і сенс життя, пов’язані з реальністю не прямо, мотузкою — а побічно. Запахом. Димом.
— Вітаю вас, учасники експерименту.
Після інциденту на краю басейну Марго неначе поменшала на зріст. Коротке світле волосся трохи відросло, і вже не стирчало їжачком — поникло. Денис почував до неї жаль, зневагу й побоювався: як триногого чужого хом’яка, який, можливо, хворий на сказ.
— Ми приступаємо до третьої, заключної декади. Зверніть увагу на статистику: Населення — 512. Щастя — 46 %. Цивілізованість 75 %. Осмисленість 77 %.
Славік, розгублено всміхаючись, сидів на своєму місці. Еллі милувалася ним щосекунди — не могла стриматися, сиділа з мрійливим виразом на обличчі.
Денис і Еллі провели прекрасний ранок, валяючись у ліжку й по черзі запускаючи чайник — той кипів разів п’ятнадцять. За п’ять хвилин до початку чергового впливу вони без чаю, душу й сніданку подалися в офіс, і вже на сходах Еллі поставила питання, яке її гнітило:
— При вашому розриві в рейтингу зі Славіком… Що ти можеш зробити, щоб дорости до нього?
— Мені не треба до нього доростати, — безтурботно відгукнувся Денис. — Це він нехай гримнеться.
Еллі не зрозуміла, але, довіряючи йому, промовчала.
Марго з першого погляду оцінила стосунки Еллі й Дениса, і ще більше занудьгувала:
— Я готова впливати. Промінь, я готова впливати.
— Славік теж готовий, — миттєво парирував Денис. — Так, Славко? Якщо що, ми з Еллі за тебе…
Еллі стривожилась, але нічого не сказала.
— Я готовий, — Славік подивився з тривогою. — Тільки що робити, я якось випав… із ситуації. У мене голова розбита, розумієш…
— Нічого страшного, — Денис доброзичливо кивнув. — Учора ти розповів нам свій план… стратегічний. А хотів ти зробити от що… — він підсунув Славікові аркуш паперу з текстом друкованими літерами, наче для дошкільняти.
— Промінь, моя черга, — тьмяним голосом нагадала Марго.
— Вплив здійснює учасник, за якого віддано голоси більшості команди.
Марго знітилася. Денис заохочувально всміхнувся Славіку.