Жодних питань, жодних докорів, Сашко узяв дочку на руки й відніс у лісову рекреаційку, і там носив по стежках між соснами, у густому запаху трави та хвої, під шум далекої річки, чотири години без упину. Софі йшла поруч і держала дочку за руку. Стемніло, дзвякали жаби в грузькому болітці коло берега, але Мішель не розслабилася, не заридала й не попросила прощення. Вона замкнулася й сховалася в собі, наче сонна, і Лізі дуже не сподобався такий розвиток подій.
О другій годині ночі Мішель розплющила очі й розліпила губи, щоб передати Променю: вона хоче говорити з Лізою. Ліза з’явилась одразу — серед ночі, в кімнату Мішель, де не було нічого дитячого: відверто аскетична обстановка, письмовий стіл, особистий термінал, гімнастичний тренажер. Усі стіни в почесних знаках, значках, символах, сертифікатах, і старий малюнок у кутку: висока драбина, маленька Мішель на верхньому щаблі, нижче Адам, ще нижче — друзі й приятелі, а облич тих, хто аж унизу, неможливо роздивитися.
— Лізо, допоможи мені.
— Ти не розумієш, навіщо тобі жити. Це можна виправити.
Очі Мішель, раніше каламутні, трохи прояснилися:
— З тобою було те саме. Ти мене не лаятимеш.
— Не лаятиму. Але мені було п’ятнадцять років, а тобі ще немає дванадцяти. Ти зарані дебютувала, Мішель.
— У мене найранніший розвиток на кораблі. Я проходжу університетську програму з хімії та біології.
— Але ти не розумієш, навіщо тобі університетська програма.
— Це не життя, — уривчасто сказала Мішель. — Ще рік тому я боролася за кожний нагородний знак, за кожний пункт рейтингу навіть з плавання, навіть з бриджу, навіть з мови маорі… Не було ні хвилини вільної. Я втомлювалася, але не сумувала.
– І що змінилося?
— Навіщо ти питаєш? Знущаєшся?! Ти прекрасно знаєш, що змінилося… Усе це втратило значення. Рейтинги, щаблі… ну доберусь я до самого верху. Ну, всі мені поплескають, як сто разів уже плескали. І що?! Сезар, мій брат, не читає, не вчиться, цілими днями грається з малолітками. Він плаває, як молоток, не грає в бридж, навчається за програмою для тих, хто на рік молодший, ніж йому належить за віком… Коли я спитала його, навіщо він живе, знаєш, як він на мене подивився?!
— Як на дурненьку.
— Як на ідіотку! Лізо, в чому я не права?! Я завжди радувала своїх батьків… Що більше вони пишалися, то сильніше мені хотілося бути кращою.
Ліза притулила руку до грудей — мимовільним рухом, ніби хотіла піймати долонею серце, коли вони стрибнуло.
— Що з тобою? — Мішель злякалася.
— Нічого… Помилка передається через покоління. Ти не зобов’язана тішити батьків, Мішель. Ти тут не для цього.
ДЕНИС
Прикидаючись сплячим, ледь розліпивши очі, він спостерігав, як Еллі підколює волосся біля дзеркала, збираючи його у високу зачіску. Її лице, тепер відкрите, матове й бліде, стало суворіше й доросліше.
— Я бачу, що ти не спиш, — сказала вона, не повертаючись. — Жаль, що тут немає перукарні. Я дозріла для ультра-короткої стрижки.
— У тебе таке класне волосся. Навіщо стригтися?!
— Ось ти й вторгся в мої межі, — сказала вона чи то жартома, чи то серйозно. — Стригтися чи ні, вирішую я і тільки я, не намагайся нав’язати мені своє бачення.
Вона заколола останню шпильку. Покрутила головою, оцінюючи зроблене.
— Добре, — сказав він, здивований і присоромлений. — Більше й не намагатимуся. «Свобода — універсалія культури суб’єктного ряду, яка фіксує можливість діяльності й поведінки за відсутності зовнішньо постановки мети».
— От-от, — вона покосилася на нього через дзеркало. — Твої поради й емоційні оцінки — спроба зовнішньої постановки мети, а це обмежує мою свободу… Вставай, ледарю. Сьогодні я хочу спокійно поснідати — без поспіху, не обпікаючись кавою. Доженеш мене в буфеті!
І вона вийшла, залишивши після себе шлейф терпкого трав’яного запаху.
— Доброго ранку, учасники експерименту. Сьогодні ви здійсните вплив у двадцять третій раз. Ознайомтеся зі статистикою, перш ніж вирішувати.
Засвітився великий екран: населення — 512. Щастя — 49 %. Цивілізованість 80 %. Осмисленість 45 %.
— Кволі якісь наші пупси, — сказав Славік, і обережно торкнувся маківки, де в чорному волоссі білів пластир, схоплений пов’язкою-сіточкою. — Але ми ж їх прокачаємо, так?