Ім’я Дениса, і його невдале фото, зроблене в перший день експерименту, піднялося на друге місце рейтингу. Від усвідомлення, як близько перемога, і як важко до неї добратися, Дениса трусило й нудило, наче від грипу.
Він ліг спати серед дня, йому снилося, що він стоїть у люку корабля на вершині пагорба, стоїть без шолома. Вітер торкається його обличчя — чистий, теплий і свіжий одночасно, а навколо росте ліс на схилах пологих гір, зелений і синій, темний і світлий, у гущавині нема ні небезпеки, ні жалю — тільки радість, така відчутна, що її можна підкинути і вловити. «Ми прибули, — перегукувалися в лісі голоси, — ми вернулися… ти вернувся. Ти вернувся!»
Він прокинувся й підтяг до себе телефон: пів на одинадцяту вечора. Він проспав, як убитий, шість годин. У животі скиглив і гарчав невідомий звір, брикався, голодний.
На ходу жуючи засохлий бутерброд з холодильника, Денис вийшов з кімнати. Була одна справа, яку належало завершити сьогодні, і яку він ледь не проспав.
— Марго, це я. Давай без передмов: у Еллі немає шансів. Я не дам їй перемогти…
Він злегка натис на ручку, і двері зненацька піддались. У кімнаті горіло світло, валялися кинуті речі, пахло застарілим тютюновим духом — Марго курить, чи що?!
— Агов, — заходити без дозволу в чужу кімнату він не був готовий навіть тепер, навіть після всього, що сталося. — Марго?
У ванній кімнаті горою валялися рушники на підлозі, один був розірваний на стьожки. Вона що, і справді збиралася вішатись?!
Денис відступив. Він був такий упевнений, що Марго у себе в кімнаті, що тепер, коли її тут не виявилося, на секунду розгубився. Ці стьожки, білі стьожки з махрової тканини його спантеличили. Він згадав Славікове тіло в басейні — розслаблене, лицем униз…
Треба було її знайти — негайно.
У буфеті Марго не виявилося. На столах валялися кинуті упаковки, від стрічки транспортера — або зі сміттєвого відсіку — відчутно тягло гнилизною. Через п’ять днів сюди не можна буде зайти — свинюшник.
— Марго?!
Її не було в басейні. Вона не втопилася — поки що. Стрибаючи через ґанкові сходи, Денис повернувся в будинок. Натиснув на кнопку ліфта, не став чекати, побіг по сходах на третій поверх…
І почув голос в офісному залі — хрипкуватий, безпристрасний, швидкий. Марго немовби виголошувала заклинання чи язичницьку молитву, чи, можливо, читала вірші.
Автоматичні двері роз’їхалися перш ніж Денис устиг прислухатися. Марго сиділа за столом, над нею мерехтів вогниками чорний голографічний космос, і висів у просторі «Промінь», тендітний і величний, у повній тиші.
Марго повернула голову. Її очі здалися зовсім безбарвними. Вона дивилася на Дениса, стиснувши губи, прямо йому в зіниці.
— Що ти тут робиш? — він, здається, знав відповідь. Руки покрилися гусячою шкірою, стало важко дихати. У роті з’явився виразний присмак заліза.
— Нічого, — вона не відводила погляду. — Я приходжу сюди вечорами. Дивитися на космос. Допомагає.
Денис онімілою рукою вийняв телефон з кишені: рівень щастя — вісімдесят два, осмисленість — вісімдесят шість.
— Ти щось говорила. Уголос.
— Заборони мені говорити, — вона не всміхалася. — Ну, заткни мені рот. Ти для цього прийшов?
— Я прийшов сказати тобі, що твій єдиний, і Ігоря, шанс…
Графіки здригнулися.
Щастя — 83 %. 72 %. 60 %. 30 %.
Осмисленість — 81 %. 71 %. 55 %. 42 %…
— Що ти… з ними… зробила?!
Вона повільно, ретельно розтягла в усмішці рот:
— Ти помиляєшся, Денисе. Мій єдиний, і Ігоря, шанс я вже використала.
«ПРОМІНЬ». ЛІЗА
— Треба, щоб хтось мені допоміг, — сказав Адам і подивився на Лізу згори вниз, з висоти свого баскетбольного зросту, але благально. — Це щодо моїх… астрономічних моделей.
— Саме сьогодні? День Старту, така суєта…
— Це ненадовго. Хтось із дорослих астрофізиків. Одна консультація, просто вказати мені на помилку в моделі.
— Може, запитати в Променя?
— Він каже, що модель правильна.
— Отже, вона правильна… Чого ти вирішив, що помилився?
— Лізо, — сказав він таким голосом, що в неї похололи долоні. — Ти… все, що ти робиш, виходить. У тебе щаслива рука. Я розумію, що День Старту, все таке… будь ласка, попроси когось із астрофізиків мені допомогти. Можна математиків…