— Адаме, промінчику… що сталося?!
Він похитав головою — не можу, мовляв, пояснити.
За півгодини до початку традиційної загальної вечірки Софі вийшла з лабораторії, біла, як сніг у рекреаційному відсіку. Лізі давно годилося бути в залі, але вона діждалася Софі.
— Він правий, помилка в моделі, — сказала Софі напружено-бадьорим голосом. — Не можу знайти, хитро захована. З’ясуємо завтра або післязавтра, мені треба йти, діти співатимуть…
Вона чомусь відводила очі. Раптом перебила сама себе, закусила губу:
— Промінь… попроси Арсена, Віталика й Алі негайно пройти в тридцять дев’яту лабораторію.
І, почувши звук-підтвердження, знову звернулася до Лізи:
— Нехай зберуться, швиденько, і знайдуть цю прокляту… цю дурнувату помилку. Я розумію, День Старту, але…
Вона затнулася.
— Добре, — сказала Ліза після коротенької паузи. — Зрештою, почнемо вечірку пізніше, попросимо дітей почекати… А в чому помилка?
Софі хитнула головою й пішла в лабораторію — туди, де біля голографічного монітора нерухомо сидів Адам, стискаючи тонкими чорними пальцями порожню склянку з-під лимонаду.
Склянка тріснула.
— Поясніть мені, що все це значить?!
— Помилка в моделі, якої ми не можемо виявити, — пробурмотів Віталик, рано полисілий, засмаглий, пітний. Зараз його трусили сильні дрижаки.
— Годі брехати собі, — прошептав Алі, незвично блідий. — Кванти…
— Тільки не в день Старту, — швидко сказала Софі.
— А яка різниця, коли їм сказати?!
— Ніколи! Ми повинні шукати помилку… — почав Віталик, і розгублено замовк.
Адам сидів, переводячи погляд з одного дорослого на іншого, ніби не вірив власним вухам: він так на них розраховував. Він чекав од них допомоги.
— Заспокойся, будь ласка, — Ліза поклала руку йому на плече. — Поясни: що за модель?
— Модель траєкторії Променя, — сказав замість Адама худий сухорлявий Арсен. — Хлопчик талановито використовував… у комбінації… відому нам… і Променю… інформацію про політ і про Всесвіт. Грубо кажучи, він сполучив кілька систем координат, вийшла модель нашого майбутнього…
— А в чому помилка?!
Знову запала тиша.
— Там немає Нової Землі, — ламким голосом сказав Адам. — Там немає планетарної системи… на шляху Променя через п’ять з половиною… і шість з половиною… і сто років. Там порожньо. У нашому майбутньому немає… Прибуття.
ДЕНИС
Двері її кімнати, абияк повішені на одній завісі, злетіли одразу й упали з гуркотом. У кімнаті горіла настільна лампа. Еллі сиділа під фальшивим вікном, обхопивши коліна руками, в рожевій піжамі зі смішними мармизками. Вона вже так сиділа одного разу, в заціпенінні, в повному розпачі, коли Славік вибив двері її кімнати.
— Вибач, — видихнув Денис. — У нас «чорний лебідь»… Подивися статистику.
— Дай мені спокій, — сказала вона, дивлячись на нього блискучими неживими очима. — Просто вийди.
— Прибуття не буде! Того, заради чого затівався політ — не буде! Ніякої Нової Землі, ні зоряної системи поблизу, це помилка земних астрономів… нібито. Насправді це зробила Марго. Марго — пацюк.
Еллі кліпнула скляними очима, наче лялька, яку вийняли з коробки:
— Марго?
— Ти глуха?!
Вона посиділа кілька секунд, наче прислухаючись до власних відчуттів, здивовано й скорботно підтиснувши губи:
— А як же її Ігор?
— Мені зарахується експеримент, якщо до фінального дня у квантів не буде ні сенсу, ні щастя! Я вже перемогла, і ви нічого мені не зробите. Я рятую кохану людину.
Денис і Еллі спробували виламати двері, але Марго забарикадувалася зсередини, зрушивши з місця всі меблі, які були в кімнаті. Шафа закривала дверну пройму, ліжко підпирало шафу, стіл підпирав ліжко — ймовірно, Марго приготувала план барикади заздалегідь, виявивши кмітливість і неабияку силу. Витягти її з нори буде важко.
— У мене було три одиночні впливи, три ходи! — вона кричала з кімнати, задихаючись. — Я впоралась! За три ходи, а не за тридцять!
— Агов, що тут за тусня? — в кінці коридору з’явився Славік у трусах і майці, босоніж, у всій пишноті своїх кельтських татуювань. — Люди, взагалі-то, сплять!
— Славік, — Денис утомлено поманив його пальцем. — Розкажи, що робила Марго в той вечір, коли ти її трахнув.
Славік зніяковів: