Марія сказала давним-давно: «Якось до тебе прийде дівчинка чи хлопчик, і скаже, що ти знала…» Але, на відміну від Марії, Ліза їм не брехала.
— А коли ми слухали тебе, роззявивши роти, про точку Старту й точку Прибуття, і як вони зіллються, і за законом простору й часу до нас вернуться всі, хто коли-небудь жив?! Скажи тепер, що ти не брехала!
— Заспокойтеся всі… Промінь, дай мені голос!
І динаміки гаркнули, заглушаючи шум в амфітеатрі:
— Кванти, дайте мені дві хвилини. Ми — людство. Іншого немає. Можливо, ми — чиясь помилка. Можливо, ми летимо в нікуди, і нас ніхто не чекає… Але в нас є час, ми будемо жити довго. У нас є ресурси. Ми повинні…
Динаміки вимкнулися. Лізин голос потонув у загальному гулі.
ДЕНИС
— Промінь, яка мета експерименту?
— Уся інформація міститься у пам’яті ваших пристроїв, однак нагадую: метою експерименту є моделювання міжзоряного перельоту зі зміною поколінь на борту. Впливаючи на екіпаж за допомогою інформації, ви повинні добитися наступних статистичних даних…
— Це ми знаємо, — обірвав його Денис. — Чи має експеримент іншу мету?
— Ні, — спокійно відгукнувся Промінь. — Такої інформації в мене немає.
Вони сиділи втрьох за столом в офісі. Голографічний «Промінь» плив (висів? падав?) в оточенні голографічного космосу.
— Нагадай основні умови. Чого ми не можемо робити?
— Уся інформація міститься у пам’яті ваших пристроїв, однак повідомляю: ви не можете змінювати тривалість експерименту. Ви не можете проводити дії, результатом яких стало б порушення фізичних законів. Ви не можете прямо скасовувати зроблених впливів.
— Тобто вона не блефує, — промимрила Еллі.
Славік, морщачись і кліпаючи, дивився у свій телефон. Його очі сльозилися:
— Щастя — двадцять один. Осмисленість… п’ятнадцять. П’ять днів до фіналу.
— Хай воно все горить, — Еллі двома руками трималася за голову. — Спати хочу, звалитися — і спати…
— П-потім відіспимося, — Славік потягся, граючи м’язами, навмисне повільно, кіношно, неквапливо. — Спочатку викуримо з-змію з нори.
Дірка у фанерній стінці шафи була заткнута зсередини подушкою. Щоб її вибити, вистачило влучного копняка, але, падаючи, подушка звалила на підлогу щось крихке, що лунко розлетілося на черепки: Марго влаштувала собі сигналізацію.
— Дівчинко-дівчинко, — сказав Славік весело. — Труна на коліщатах шукає твій б-будинок…
Він тримався віддалеки від дірки у фанері. У кімнаті було темно й тихо.
— Що ж, — Славік підняв сокиру, взяту з протипожежного щита на першому поверсі. — П-поїхали.
Він і далі рухався красиво й неквапливо, на щастя, довге топорище дозволяло триматися на відстані від дверей. У барикаді відкрився проріз, у який уже можна було протиснутися. Славік відступив, по-дружньому кивнув Еллі:
– Іди, провідай подружку.
Еллі похитала головою.
У кімнаті як і раніше мовчали. Денисові дедалі менше подобалася ця тиша. Він згадав, що говорила Марго вчора: «Мені байдуже, що буде з тобою… і зі мною. Ігор житиме». У дусі фанатичної, безпросвітної любові Марго було б накласти на себе руки прямо зараз — закріпити таким чином свій успіх і загальну катастрофу.
— Марго, — сказав він голосно. — А твої батьки як? Чекають тебе з санаторію? Сумують?
Ніхто не відповів.
Славік увімкнув ліхтарик на смартфоні й спрямував світло в кімнату. У темряві було видно ліжко, що підпирало шафу, і стіл, що підпирав ліжко, але кімната із зсунутими меблями здавалася порожньою.
— Ш-що ж, — пробурмотів Славік. — Тепер серйозно. Еллі, посвіти.
Хекаючи, він почав рубати шафу на друзки. З гуркотом падали важкі полиці, гриміли пластикові вішалки, горою валився одяг — легковажні платтячка, штани й светри, колготки з трусами, туфлі, кросівки. Еллі стояла, піднявши руку з телефоном, освітлюючи весь цей погром.
Залишки шафи попадали, заваливши уламками ліжко. Славік, з телефоном в одній руці й сокирою в другій, виліз на нього, походив червоними кедами по зім’ятій ковдрі, зайшов у кімнату, клацнув вимикачем:
— Дівчинко-дівчинко, труна на коліщатах шукає твою к-квартиру…
Денис поліз услід за ним. Марго в кімнаті не виявилося; Славік зазирнув під ліжко. Посмикав двері ванної кімнати: замкнено.
— Слава, послухай… — Дениса лихоманило, він сам не знав, що хоче сказати.
Славік махнув рукою, закликаючи заткнутися. Придивився до замка; дістав з кишені ніж, лезом повернув плоский гвинт, вбудований у ручку. Замок клацнув. Двері прочинились.