— Я поставив умову — людська жертва в енергетичному відсіку. Мені здавалося, що це прекрасна ідея.
– І вона була прекрасна! Усе вийшло!
— Якби Ліза не втратила свого Ґреґа, вона стала б іншою людиною. Народила б дітей… пишалась би їхнім високим місцем у рейтингу… перестала б розповідати свої казки…
— Тобто ти точно повірив, що вони люди, — безнадійно сказала Еллі. — Ден, я більше не можу. Мені страшно.
Він подолав спокусу обняти її за плечі.
Марго тяжко трудилася весь той час, що його не було в офісі, але нічого не досягла: кабель був міцний, а Еллі в’язала намертво. Голограма над столом, як здалося Денису, дещо поблякла. Осмисленість на кораблі знизилася до тринадцяти відсотків; напевно, Марго могла вже й не старатися. Перемога була в неї в кишені.
Денис узяв пляшку води, став переливати в заварювальний чайник — напоїти Славіка.
— Ти так нічого й не зрозумів, — сказала Марго. Їй хотілося з кимсь поговорити.
— То поясни мені.
— Чорна куля завжди має фору. Чорна куля означає жертовність. Синя означає гармонію. Червона — сильну волю, і жовта куля — самопізнання. Ти що, нічого не читав? Я ж підкинула тобі коробку…
Не слухаючи її, Денис із чайником підійшов до Славіка, опустився поруч на підлогу…
Славікові очі здригнулися. Прояснилися. Він хрипко застогнав і спробував виштовхнути з горла слово, але замість звуку з’явилася піна на губах.
— Мовчи! — зі страхом викрикнув Денис. — Не говори! Не можна!
Славік цього разу став жадібно пити, ковтаючи воду й важко дихаючи. У Дениса з’явилася боязка надія:
— Виживи, Славочко. Залишилося чотири дні. Прийде допомога. І… перемога буде наша. Ми дамо нашим пупсам мотивацію, мету, сенс… Придумати б ще, як…
— В…ійна, — прохрипів Славік.
— Що ти сказав?!
Але Славікові очі вже знову закотилися, оголивши каламутні білки.
«ПРОМІНЬ». ЛІЗА
Промінь ліхтарика вихоплював з темряви крісла, стенди, старі рами із забутими в них полотнами: Прибуття. Канон. Босі люди на зеленій галявині.
У рубці не працювало автоматичне прибирання. Вентиляція зволожувала повітря, залишаючи характерний запах. Багато годин вони провели в цьому залі з Ґреґом — пліч-о-пліч, у сусідніх кріслах, це були важкі, трагічні, щасливі дні, повні сенсу, любові й надії.
Ілля підняв ліхтар вище. Йоко підійшла до центрального пульта, намагаючись не наступати на сміття на підлозі; серед усіх, хто повірив Лізі, вона єдина була фахівцем-кібернетиком. Ілля й Ліза могли їй допомогти хіба що морально.
— Нічого поки що не вмикаємо, — пробурмотіла Йоко. Розгорнула свій портативний екран і заглибилася в роботу, поглядом переміщуючи дані, зрідка додаючи голосові команди японською, так уривчасто й сухо, що здавалося, ніби вона свариться.
— Нетривіальне інженерне завдання, — сказав Ілля неприродно веселим голосом.
— Поки що нічого не говорімо.
— Лізо, дитинко, я благаю тебе… Я пішов з тобою здебільшого для того, щоб ти не наламала дров.
— Не базікай, будь ласка. Мовчки полічи до ста.
— Вибач… Ти не хотіла б бути моєю дружиною? — він піймав її здивований погляд. — Хоч би на якийсь час…
— Ні, не хотіла б, мені прикро тебе засмучувати.
— Я не засмутився… Тобто, звісно, так… Отже, ми відімкнемо штучний інтелект, зберігши системи життєзабезпечення… і ти певна, що це працюватиме…
— Обов’язково.
— Як цікаво, — промовила Йоко. — Тут часова шкала… Лізо, пам’ятаєш, одразу після Аварії ми в якийсь момент пішли на повну автономку? Можеш нагадати точний час, по бортовому, коли ми перемкнулися?
Ліза не встигла відповісти.
Раптом загорілося світло, одночасно сильно завила вентиляція. Затупотіли ноги в перехідній камері, роз’їхалися двері. Ілля стражденно поморщився:
— Ну, все…
— Що відбувається?! — перша в рубку ввірвалася, на Лізин подив, Софі. — Ви здуріли?! Ви справді намагаєтеся вимкнути Промінь?!
Від людей на порозі рубки пахнуло люттю — і страхом.
— Позбавлення кванта прав можливе тільки за одностайної ухвали екіпажу. Комусь у цьому замку незрозуміло, що одностайної ухвали щодо Лізи не буде?!
— Це не позбавлення прав, це медична необхідність! — Софі використовувала мікрофони Променя, які посилювали її слабкий від природи голос. — Вона марить, вона індукує маренням усіх вас, а особливо — дітей! І дорослих! Йоко, зізнайся, чим вона тебе підкупила?!
— Тим, що має рацію, — відгукнулася Йоко, і схрестила руки на грудях. — Ти боїшся це визнати.