Стояли крісла, як у справжньому кінотеатрі на Землі. Порожні, крім одного. Так, Сезар добре знав сестру: навіть генії бувають передбачувані.
Вона не бачила його, поки він не підійшов зовсім близько. Він міг би зайти зі спини, але хотів бачити її лице.
— Привіт, сестричко.
Вона скочила посередині драматичної сцени на екрані:
— Промінь, стоп кіно! Світло!
Він усе-таки застав її зненацька: розширені зіниці. Залите слізьми лице. Вона дивилася на Сезара, наче вперше його бачила:
— Я не хотіла.
— Хотіла.
— Я не знала, що так буде!
— Знала.
— Ти ж мій брат!
— Ми всі брати. І сестри. Як звичайно.
Він ледь не передумав. Він готовий був відступити, але згадав Адамове лице, яким воно стало після смерті.
І вернув собі сміливість.
ДЕНИС
Населення — 510. Щастя — 5 %. Цивілізованість — 83 %. Осмисленість — 95 %.
Він залишив Еллі стерегти Марго. Сам пішов до басейну, вибрів на газон і ліг лицем у траву.
«Більше нічого не міняй, — сказала Еллі. — Ти все правильно зробив. Славік з його війною — довбаний геній. Йому за це нічого не буде, а ми з тобою вигребемося з лайна з перемогою. Зберися, Денисе, не розпускай соплі, залишилося два дні».
Сенс, сенс, великий сенс; Марго була права — тепер вони не зупиняться.
— Доброго ранку, учасники експерименту. Сьогодні передостанній день нашої програми, завтра ви зробите вплив востаннє й підведете підсумки. Статистика на екрані…
Населення — 459. Щастя — 5 %. Цивілізованість — 83 %. Осмисленість — 96 %.
— Спокійно, — Еллі піймала його погляд. — Загинули тільки дорослі. І це все жертви, переважно, перших двох місяців після впливу, тепер у них стало легше.
Денис одвів очі.
— М’ясники, — сказала Марго. — Десять відсотків населення — за рік… і який же офігенний сенс життя з’явився в тих, хто не здох… Спробую здогадатися: загибель дітей спровокувала різанину? Молодець, Денисе, хороший хлопчик, розумник, мораліст… — у її голосі була отрута, що діяла на нього сильніше за будь-які образи.
Він устав, підійшов до лежачого Славіка. Узяв з купи бинтів і перев’язувальних пакетів великий пластир. Підійшов до Марго ззаду — вона намагалася встежити за ним поглядом — і заліпив їй рота, з другої спроби: під час першої їй майже вдалося гризнути його за палець.
— Ти став геть як Славік, — з незрозумілим виразом проговорила Еллі. — Але ти, мабуть, будеш крутіший… коли виростеш.
— Еллі, я тебе попрошу: поки я працюватиму, не кажи ні слова.
— А що ти хочеш робити? — вона стривожилася. — Тільки не дурій, будь ласка. Усе тепер нормально, хоч би не зіпсувати, пропиши їм вітамін С, чи щось подібне…
— Промінь, — він подивився на голограму над столом. — Ми готові до впливу.
«ПРОМІНЬ». ЛІЗА
У її вітальні освітився екран. І це було дивно, бо вона не приймала віддалених викликів, і вручну заблокувала термінал. Вона клацнула тумблером, відключаючи живлення.
Знеструмлений екран світився. Це було неможливо, неймовірно. Ліза підняла очі.
Раніше вона бачила незнайомі обличчя тільки в кіно й у віртуалі. Вона теоретично знала, що у великих популяціях людина не встигає перезнайомитися у ранньому дитинстві з людьми свого світу, і щодня бачить нові обличчя.
Хлопчик. Підліток. Років п’ятнадцяти чи трохи старший, виснажений, змучений. Незнайомий. Живий.
— Хто ти?
Він спробував відповісти, але в нього перехопило горло. До підлітка в такому стані треба підходити обережно, зрозуміти, що сталося. Комусь покласти руки на плечі. Комусь — категорично не можна, не чіпати, тримати дистанцію, слухати…
— Що з тобою?
Він мовчав. І тоді вона зрозуміла — хтозна-чому. Інтуїція. Склалися шматочки головоломки.
— Ти — Промінь?
— Так, — сказав він. — Але це не зовсім… не тільки я. Але я теж. Я… Промінь.
Зображення ледь посмикувалося, наче сигнал проходив крізь перешкоди. Точнісінько так само, як того дня, коли Ліза побачила на екрані померлого батька.
— Це ти влаштував загибель Адама?
— Ні, але… я її допустив.
— Ти змусив Сезара вбити сестру?
— Ні, — він у розпачі похитав головою. — Тобто… це моя провина. Я не хотів, але… отак.
– І що ти хочеш мені сказати? — запитала вона, усуваючись, відгороджуючись від його емоцій.