— Перестань! — закричав Денис. — Ти озвіріла?!
— Шо за тусня, — слабко сказали з дальнього кутка.
Денис схопився. Славік, напіввідкривши набряклі повіки, дивився з-під білої чалми пов’язок, як похмільний падишах:
— Бляха… як хріново…
— Ну ти й живучий, — пошепки сказав Денис. Еллі випустила Марго, обидві вони витріщилися на Славіка, як на ожилу примару.
— А шо ж сталося? — Славікові очі ледь не закотилися під перенісся, однак зусиллям волі він вернув їх назад.
— Нормально, — Денис підійшов до нього, похитуючись, не вірячи в реальність цього чуда. — Сьогодні додому поїдемо, чувак.
— Додому? — недовірливо запитав Славік. — А… хто виграв?
Денис раптом подумав, що в цього хлопця тепер не двоє життів, а одне. Хтось мусив умерти; вижив Славік-дурник, а той, хто підказав Денисові ідею («В-війна»), мертвий. І це на краще.
У буфетній відверто тхнуло, з люка сміттєвої кімнати густо пробивався сморід. На столах, на підлозі, на заглухлому конвеєрі валялися упаковки, недоїдки, брудний посуд.
— Ну ми й свині, — задумливо сказала Еллі. — Як добре, що це востаннє.
Денис кивнув. Узяв собі соку з холодильника, підсмажив тости з нечерствіючого (пластилінового?) хліба.
— Я хотіла подивитися, що в них сталося, — Еллі крутила в руках телефон. — Чому все-таки… де вони взяли свій сенс. Але в мене очі… не повіриш… я стільки годин протупила в цей екран, що букви розпливаються. Не можу більше. Ти знав, що так буде?
Денис похитав головою, доливаючи сік у пластиковий стаканчик.
— Ти знав, — сказала Еллі. — Ти, звичайно… слухай, а ти є на «Фейсбуку»?
Він похитав головою, змазуючи підсмажений хліб маслом і медом.
— А де ти є, в яких соціальних мережах? Не знаю… тупо поштову адресу, телефон?
— Навіщо? Ти ж хотіла скоріше мене забути.
— Ден, — Еллі потупилася. — Крутішого за тебе я нікого не знаю. У ліжку ти юніор, але це поки що. А задатки в тебе… Як твоє прізвище, до речі, нагадай, щоб я знала, кого шукати?
— Заколупаєшся шукати Денисів Ніколаєвих.
— Чорт. Ти справді не хочеш потім зустрітися?!
Він подивився на неї через стіл. Вона поперхнулася кавою. Відвела очі, довго відкашлювалася, витерла губи серветкою:
— Може, поясниш мені, що в них сталося? Звідкіля сенс?
— Поздоровляю, учасники. Настав останній, тридцятий день, ви можете вплинути на екіпаж «Променя» востаннє, після чого буде підбито підсумки експерименту. Ознайомтеся зі статистикою.
Населення — 459. Щастя — 36 %. Цивілізованість — 88 %. Осмисленість — 91 %.
Славік лежав, розкинувшись на ковдрі, упевнено стискаючи в пальцях почищений банан, як дитина соску.
Голографічний «Промінь» висів над столом, мов у космосі. Прибуття не передбачалося. Минав час. Політ закінчено, посадки не буде.
— Ви готові до впливу?
— Так, — сказав Денис.
Еллі сиділа на своєму місці, стискаючи ручку великої валізи на коліщатах — неначе ця валіза була пропуском у нове, краще життя. Марго, у підкреслено-яскравій недбалій косметиці, в чорному обтислому платті здавалася привидом мертвого клоуна.
Змінилася картинка на екрані: висвітився рейтинг. Перший був Денис, другий Славік, третя Еллі, остання Марго. Денис дивився на знімки, зроблені в перший день експерименту: інші люди. Хіба що Славік… з його пробитою головою… мало змінився. Перший Славік.
Еллі, вловивши його погляд, широко всміхнулася, під її безтурботністю проглядала тривога: скоріше. Не підведи. Будь ласка.
— Ми готові впливати.
«ПРОМІНЬ». ЛІЗА
У рубці було тихо, і пахнуло пилом. Навпроти, в далекому кутку, досі стояли, рама до рами, картини, що зображують Прибуття: робота першого покоління. Босоніж на зелений схил, сходить далеке сонце, і жодного корабля в полі зору. Канон.
Горів вогник на старому мікрофоні, працював автономний зв’язок часів Аварії, десь там, у замку, озивався в динаміках її голос:
— Я хочу сказати важливе, екіпаж. Ми все-таки не кванти. Ми люди.
ДЕНИС
«Ми не кванти. Ми люди».
— Промінь, — сказав Денис, дивлячись на голограму, на мерехтливий космос, і йому на секунду здалося, що його затягує туди, несе, і зірки наближаються, кольорові і яскраві, як ніколи на Землі. — З цієї хвилини і назавжди…
«Навіть якщо ми опинилися в незвичайній для людей ситуації… Навіть якщо ми — симуляція, іграшки, моделі людей у змодельованому Всесвіті… Навіть якщо ми нікуди не летимо, й ніколи не досягнемо мети, і Прибуття для нас не буде…»